Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Непевно ступаючи за нею, попрямував Григорій. Поїхали візником. Гуркіт великого міста,, дзвінки трамваїв, блакитний переливчастий блиск електрики гнітюче вплинули на Григорія. Він сидів, одкинувшись на спинку дрожків, жадібно оглядаючи багатолюдні, дарма, що ніч була, вулиці, і так дивно було йому відчувати поруч з собою збурливе тепло жіночого тіла. В Москві виразно почувалася осінь: на деревах бульварів при світлі лихтарів бляклою жовтавістю полискувало листя, ніч дихала морозкбю прохолодою, мокро лисніли плити пішоходів, і зорі на погідному небі були яскраві і холодні по-осінньому. З центру виїхали на безлюдний провулок. Цокали по брукові кінські копита, похитувався на високому передку візник, виряджений у синій, навзірець попівського, сіряк, махав на клапоуху шкапу кінцями віжок. Десь на околиці сурмили паротяги. "Мо' котрийсь на Донщину зараз вирушить?" — подумав Григорій і поник під частими уколами туги.

— Ви не дрімаєте? — спитала сестра.

— Ні.

— Скоро приїдемо.

— Чого зволите?— повернувся візник.

— Торкай!

За залізною стрічкою штахетів масно блиснула вода ставу і бильчаста кладка з прив'язаним до неї човном. Війнуло вогкістю.

"Воду й ту в неволю взяли, за залізними ґратами, а Дін..." — невиразно думав Григорій. Під Гумовими шинами дрожків зашаруділо листя.

Коло трьохповерхового будинку візник спинився. Обсмикуючи шинелю, Григорій скочив.

— Дайте мені руку, — нахилилась сестра.

' Григорій забрав у долоню її м'яку маленьку руку, допоміг висісти.

— Потом салдатським од вас відгонить, — тихенько засміялась причепурена сестра і, підійшовши до під'їзду, подзвонила.

— Вам би, сестрице, там побувати, від вас, може, і ще чим небудь засмерділо б, — з тихою злобою сказав Григорій.

Двері відчинив швайцар. Чепурними сходами з золоченими бильцями зійшли на другий поверх; сестра подзвонила ще раз. їх упустила жінка в білому халаті. Григорій присів коло круглого столика, сестра щось півголосом говорила жінці в білому, та записувала.

З дверей палат, розташованих обабіч довгого неширокого коридору, виглядали голови в різнокольорових окулярах.

— Скидайте шинелю, — запропонувала жінка в халаті.

Санітар теж у білому, прийняв з рук Григорія шинелю,

повів його до ванної.

— Скидайте все з себе.

— Навіщо? !

.— Вимитись треба.

Поки Григорій роздягався і вражений розглядав помешкання і. матові шибки вікон, прислужник наповнив ванну водою, зміряв температуру, запропонував сідати. .

— Корито то не про мене... — ніяковів Григорій, заносячи смагляво-чорну волохату ногу.

Прислужник допоміг йому добре вимитись, подав простирадло, білизну, капці і сірий з поясом халат.

— А моя одежа? — здивувався Григорій.

— Ходитимете в цьому. Вашу одежу повернуть вам тоді, як виписуватиметеся з лікарні.

В передпокої, проходячи повз велике стінне люстро, Григорій не пізнав себе: високий, чорнолиций, з гострими вилицями з плитами гарячого рум'янцю на щоках, у халаті, з пов'язкою, що в'їдалась у шапку чорного волосся, він тільки скидався на того колишнього Грицька. В нього виросли вуса, .кучерявилась пухнаста борідка.

"Помолодішав я за цей час" — криво посміхнувся Григорій.

— Шоста палата, треті двері праворуч, — показав прислужник.

Коли Григорій уступив до великої білої кімнати, назустріч йому підвівся священик у халаті й синіх окулярах.

— Новий сусіда? Дуже приємно, не так нудно буде. Я з Зарайська, — товариськи заявив він, присуваючи Григорієві стільця.

За кілька хвилин зайшла повна фельдшерица з великим, негарним обличчям.

— Мелехов, ходімо, подивимось ваше око, — сказала вона низьким грудним голосом і оступилася, пропускаючи в коридор Григорія.

XXII.

На південно-західньому фронті, в районі Шевеля, командування армії вирішило грандіозною кавалерійською атакою прорвати фронт ворога й кинути в запілля йому великий кавалерійський загін, що мав зробити рейд понад фронтом, руйнуючи дорогою комунікаційні лінії, дезорганізуючи частини ворога раптовими наскоками. На успішне здійснення цього пляну командування покладало великі надії; небувалу кількість кінноти стягли до зазначеного району, а в числі інших кавалерійських полків був перекинутий на цю-ділянку і козацький полк, в якому служив сотник Листниць-кий. Атака мала відбутись 28 серпня, але через дощ її відклали на 29-е.

Зранку на величезному пляцдармі вишикувалась дивізія, готуючись до атаки.

ч Верстов за вісім, на правому фланзі, піхота вела демонстративний наступ, звертаючи на себе вогонь противника; у фалшивому напрямку пересувались частини одної кавале: рійської дивізії. ' >

Спереду, скільки сягало око, не було видно ворога. За верству від своєї, сотні Листницький бачив чорні, покинуті лігва шанців, за ними здимались жита і сизів передсвітанковий, взбитий вітерцем туман.

Трапилось так, що вороже командування або дізналося про готування до атаки, або завбачило її, але вночі проти 29-го вороже військо покинуло шанці і відійшло верстов на шість, залишивши застави з кулеметами, які й тривожили на всій ділянці нашу піхоту, що протистояла їм.

Десь угорі за купчастими хмарами світило сходячи сонце, а долину всю заливав жовтобілий туман. Подано команду до атаки, полки рушили. Багато тисяч кінських попитів розстеляли глухий, що нагадував підземний, гуркіт. Листницький, здержуючи свого чистокровного коня, не давав йому зриватись на галоп. Віддаль, верстви з, півтори, лягла позаду. До рівних лав кінноти неближалася смуга хлібів. Високе, вище пояса, жито, все перевите чіпкою берізкою і тра: вою, надто заважало коням бігти. Попереду все так же вихрився русявий чубок жита, ззаду лежало воно збите, знівечене копитами. На четвертій верстві коні почали спотикатись, помітно потіти, — ворога все не було. Листницький оглянувся на сотенного командира: на обличчі осавула глухий розпач...

Шість верстов нечувано важкого бігу вирвали в коней сили: деякі під вершниками падали, найвитриваліші хитались, добуваючи останніх сил. Отоді то й сипнули австрійські кулемети, розмірно закахакали випали...-вбивчий вогонь викосив передні лави. Перші завагалися і повернули назад улани, зім'явся козацький полк; їх, що захлеснулися в панічній утечі, поливали, мов з пульверизаторів, кулеметним дощем, розстрілювали з гармат. Небувала розмірами атака, через злочинну недбайливість вищого командування, закінчилась цілковитим розгромом. Деякі полки втратили поло-

вину людського і кінського складу. З полку Листницького вибуло близько 400 забитих і поранених салдатів і 16 офіцерів.

Під Листницьким убили коня, сам він дістав дві рани: в голову і ногу. Вахмістр Чеботарьов, скочивши з коня, схопив його, кинув на сідло, поскакав.

Начальник штабу дивізії, полковник генерального штабу Головачов, зробив кілька моментальних знімків атаки і потім показав їх офіцерам. Поранений сотник Червяков перший ударив його кулаком в обличчя і заридав. Набігши козаки розшматували Головачова, довго знущались з трупа і кинули його в придорожній рівчак, у бруд. Так скінчилася ця блискуча безславністю атака.

З варшавського шпиталю Листницький сповістив батька, що вилікувавшись приїде до нього в Ягідне використати відпустку. Старий, діставши листа, замкнувся в своєму кабінеті, вийшов звідти другого дня хмара-хмарою. Він наказав .Микитовичу запрягти рисака в бігунці, поснідав і покотив до Вешенської. Синові переказав телеграфом чотириста карбованців грошей, послав короткого листа.

"Мені залишається радіти, що ти, мій любий хлопчику, охрестився вогнем. Благородний приділ бути там, а не при дворі. Ти занадто чесний і не дурний для того, щоб міг із спокійним сумлінням ко-лінкувати. Цієї риси не було ні в кого з нашої фамілії. За це ще дід твій попав к неласку і доживав у Ягідному, не сподіваючися і не чекаючи милости вінценосця. Бувай здоровий,. Женю, одужуй. Ти в мене один на цьому світі, пам'ятай. Тітка кланяється тобі; вона здорова, а про себе мені нічого писати, ти знаєш, як я живу. Що ж це діється там на фронті? Невже немає людей з розумом? Не йму віри я газетній інформації—брехлива вона наскрізь, знаю за прикладом минулих років. Невже, Євгене, програємо кампанію? З великим нетерпінням чекаю тебе додому!"

Справді нічого було писати старому Листницькому про своє життя; тягнулось воно пр-старому одноманітне, незмінне, тільки робочі руки подорожчали та відчувалась нестача спиртного. Пан пив частіше, зробився дражливий, причепливий. Якось викликав незвичайної години Оксану, сказав:

— Ти несправно несеш службу: чому вчора подала сніданок холодний? Чому шкляика з кавою нечисто вимита? Коли це повторюватиметься, то я тебе — чуєш ти? — то я тебе звільню. Не терплю нечепур! — різко махнув пан рукою. — Чуєш? Не терплю!

Оксана міцно зціпила зуби і раптом заплакала: 4

— Миколо Олексійовичу. Дівчинка в мене хворіє. Ви звільніть мене поки... Від неї відійти неможна.

— Що з нею?

— Горлянку їй душить...

— Шкарлятина? Чому не сказала, дурна? Ото чорти б тебе забрали шалапуту! Біжи, скажи Микитовичу, щоб запрягав, до станиці, по фельдшера. Живо!

Оксана вибігла риссю, вслід бомбардував її старий гулким басовим гуркотом:

— Дурна баба! Дурна баба! Дурна!

Вранці Микитович привіз фельдшера. Той оглянув непритомну, в гарячці дівчинку, не відповідаючи на запитання Оксани, пішов у будинок до пана. Той прийняв його в передпокої стоячи, не простягаючи руки...

— Що з дівчам? — спитав, хитнувши головою на привітання.

— Шкарлятина, ваше превосходительство.

— Одужає? Можна сподіватися?

— Навряд. Помре дівчинка... Вік майте на увазі-.

— Дурень! — побагровів пан. — Чого тебе вчили? Лікуй!

Грюкнувши дверима перед носом переляканого фельдшера, закрокував по залі.

Постукавши увійшла Оксана.

— Фельдшер прохає коней йому до станиці.

Старий жвавенько повернувся на закаблуках.

— Скажи йому, що він бевзень! Скажи йому, що він не поїде звідси, аж поки вилікує мені дівча! У флігелі дай йому кімнату, годуй його! — закричав старий, розмахуючи кістлявим кулаком. — Сити його, годуй як на заріз, а по-ї-хати... не поїде! — урвавши, підійшов до вікна, потарабанив пальцями і, підійшовши до збільшеної фотографії сина, знятого дитиною на руках у няньки, відступив на два кроки і довго дивився мружачись, мов не пізнаючи.

Першого ж дня, скоро недуга звалила дівчинку з ніг, Оксані згадалась гірка Наталчина фраза: "Одізвуться тобі мої сльози..." і' вона вирішила, що це її бог карає за те, що тоді знущалась з Наталки.

Пригнічена страхом за життя дитини, вона тратила розум, без ладу хапалася, робота падала їй з рук.

"Невже забере?" — билася невідступно гарячкова думка і не вірячи, всією силою не бажала вірити, вона нестямно молилася, благала в бога останньої милости: зберегти життя дитині.

"Господи, прости!..