Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Не збавляй! Зглянься, господи, змилуйся !"

Хвороба душила маленьке життя. Дівчинка лежала крижем, з припухлого горличка вихоплювався трудний уривчастий хрип. Станичний фельдшер, помістившись у флігелі, приходив разів чотири на день, вечорами довго стояв на ганку челядні, покурюючи, дивлячись на холодний розсип осінніх зір.

291

Тихий Дін, І.

Цілісінькі ночі простоювала Оксана навколішках коло ліжка. Булькотливе хрипіння шматувало її серце.

— Ма-а-мо... — шелестіли маленькі засмаглі губи.

— Зернятко моє, донечко!—приглушено дзвеніла мати,— квітонько моя, не уходь, Тетгінко! Глянь, моя ясочко, розплющ-оченятка. Отямся ж! Горленько мой чорноглаза, за що ж, господи?..

Дівчинка деколи підіймала запалені повіки, налиті поганою кров'ю оченятка втопляли тёкучий, невловимий' погляд. Жадібно ловила мати цей погляд. Він уходив, здавалось,, в себе, тужний, примирений.

Померла вона на руках у матері. Востаннє, схлипуючи, зіхнув посинілий ротик, і тільце випростала конвульсія; закидаючись котилася з Оксаниної руки пітна голівка, примружене, з мертвою зіницею, дивилося здивовано похму-рювате мелехівське оченятко.

Коло ставу, під старою розлапистою тополею викопав дід. Сашко малесеньку могилку, під пахою відніс туди труночку, з невластивою йому квапливістю загорнув її землею і довго, терпляче чекав, поки підведеться Оксана з суглинистого горбка. Не дочекався, висякався, мов гарапником ляснув, пішов до стайні. З сінника дістав флакон одекольону, неповний слоїчок денатурованого спирту, змішав у пляшці і, бовтаючи, милуючись з кольору, сказав:

— Пом'янемо, царство небесне дитині. Душа янгольська переставилася.

Він випив, ошелешено закрутив головою, закусюючй розчавленим баклажаном і, розчулено дивлячись на пляшку, сказав:

— Не забудь ти мене, люба, а я тебе не забуду! — і заплакав.

Через три тижні Євген Листницький прислав телеграму, сповіщаючи про те, що одержав відпустку і виїхав додому. На станцію вислали по Нього трійку коней, вся челядь стала на ноги: різали гиндичок, гусей, дід Сашко білував барана,, готувались наче перед великим з'їздом гостей.

Напередодні до слободи Кам'янки вислали підставу. Молодий господар приїхав уночі. Мрячило, лихтарі кидали на калюжі хмерхлі стежки світла. Коло ґанку, видзвонюючи бубонцями, спинилися коні. З закритої коляски вийшов схвильований, усміхнений Євген. Кинувши на руки дідові Сашкові теплого плаща, він, помітно кульгаючи, зійшов на ганок. Із залі, натикаючись на меблі, квапливо човгав старий пан.

Оксана подала вечерю до їдальні і пішла кликати до столу. Зазирнувши в замкову щілину: побачила: старйй, припавши до сина, цілує його в плече; шия його, в старечих щуплих згортках, дрібно труситься. Зачекавши кілька хвилин,

Оксана заглянула знову: Євген в розхристаному захисному мундирі стояв навколішках перед великою розгорнутою на підлозі мапою.

Старий пан, видуваючи з люльки кільця диму, стукав щиколодками по ручці крісла, гудів обурено:

— Алексеев? Не може бути. Я не повірю.

'Євген щось тихо й довго говорив, переконував, водив по мапі пальцем, у відповідь йому старий стримано басив:

— Верховний у даному випадку неправий. Вузька обмеженість. Та даруй, 'Євгене, от тобі аналогічний приклад з русько-японської кампанії... Дозволь!.. Дозволь, дозволь!

Оксана постукала.

— Що? вже подано? Зараз.

Старий вийшов жвавий, веселий, зовсім по-молодому виблискували його очі. Вдвох із сином вони випили пляшку вина, вчора тільки викопану в льоху з землі. На позеленілій замшілій наличці ще зберіглась вицвіла цифра— 1879 р.

Прислуговуючи і дивлячись на веселі обличчя, Оксана ще прикріше відчувала свою самотність. Гризла її невиплакана туга. Перші дні після смерти дівчинки вона хотіла й не могла плакати. Ріс у горлі крик, але сліз не було, і тому, кам'яна гіркота дошкуляла удвоє гірше. Вона багато спала (шукала відпочинку у сонному забутті), але й уві сні настигав її примарний поклик дитини. їй то здавалось, що дочка її спить поруч з нею, і вона відсувалась, лапала по постелі, то чула вона невиразне шепотіння: "Мамо,мамо, питки".

— Рідненьке моє... — шептала Оксана захолоділими губами. Навіть і появки ввижалось їй іноді, що от до колін її горнеться дитина, і вона ловила себе на тому, що тягнеться рукою попестити кучеряву голівку.

На третій день після приїзду Євген допізна просидів у діда Сашка в стайні, слухаючи нехйтрі його оповідання про колишнє вільне на Доні життя, про давнину. Він вийшов звідти о дев'ятій годині; н!а дворі повівав вітер, сльотно чвакала під ногами грязь. Між: хмарами козакував молодий жовтовусий місяць. До світла його Євген глянув на годинника, попростував до челядні. Коло ґанку він закурив, на хвилину спинився вагаючись, і, знизавши плечима, рішуче ступив на ґанок. Обережно натиснув клямку, двері, скрипнувши, відчинились. Він увійшов на Оксанину половину, витер сірника/

— Хто це? — спитала Оксана, натягуючи на себе ковдру.

— Це я.

— Я зараз одягнуся.

— Нічого. Я на хвилинку.

'Євген, скинувши шинелю, сів на край ліжка.

— В тебе померла доня?..

— Померла... — луною відгукнулась Оксана.

— Ти дуже змінилась. Ще б пак, я розумію, що то втратити дитину. Але мені здається, що ти даремно сушиш себе, до життя її не повернеш, а ти ще досить молода, щоб мати дітей. Не треба так. Опануй себе, смирись... Кінець-кінцем не все ще втрачено з смертю дитини, у тебе ще — подумай! — все життя попереду.

Євген, стиснувши' Оксанину руку, пестив її з ласковою владністю, говорив, граючи низькими нотками голоса. Він перейшов на шепіт і чуючи, як Оксана вся здригається в заглушеному плачі, а плач переходить в ридання, почав" цілувати її вогкі від сліз щоки, очі.

Ласе бабське серце до жалю, на ласку. Змучена розпачем Оксана, не тямлячи себе, віддалась йому з усією буйною, давно забутою жагою. А коли зринула небувало спустошлива запаморочлива хвиля безстидної насолоди, вона отямилась, зойкнула, гублячи розум і сором, побігла напівгола, в самій сорочці на ґанок. Слідом за нею, кинувши двері одчинені, поквапливо вийшов Євген. Він ідучи одягнув шинелю, ішов поспішаючи і, коли засапавшись вийшов на терасу будинку, засміявся радісно, задоволено. Його поривала бадьора радість. Вже лежачи в ліжку, потираючи пухлі, м'які груди, подумав: "З погляду чесної людини — це підло, неморально. Григорій... Я обікрав ближнього, але ж там на фронті я ризикував життям. Адже могло так трапитись, що куля взяла б правіше і продіравила б мені голову? Тепер я тлів би, моїм тілом нажирались би хробаки... Треба жадібно жити кожної хвилини. Мені все дозволено". Він на хвилину жахнувся своїх думок, але уява знову виліпила страшний образ атаки і того моменту, коли він підвівся з забитого коня і впав, зрізаний кулями. Вже засинаючи, заспокоєно вирішив: "Завтра про це, а зараз спати, спати...".

Другого дня вранці, залишившись в їдальні на самоті з Оксаною, він підійшов до неї, винувато посміхаючись, але вона, притулившись до стінки, опалила його лютим шепотом.

— Не підходь, проклятий!..

Свої неписані закони диктує людям життя. Через три дні вночі Євген знову прийшов на половину Оксани, і вона його не відштовхнула.

XXIII

і

Коло очної лікарні лікаря Снігірьова був маленький садок. Таких незатишних стрижених садків багато на перевулках край Москви, в них не спочиває око від кам'яної важкої нудоти міста, і ще гостріше й болячіше згадується при по-

гляді на них дике привілля лісу. В садочку лікарні хазяїну —вала осінь: укривала стежки жовтогарячою брондзою листя, приморозками нівечила квіти і водяною зеленню наливала на газонах траву.

Погідними днями по стежках похожали хворі, прислухаючись до переливів церковних дзвонів богомільної Москви. Під негоду (а того ,року вона переважала) вештались з палати в палату, лежали на ліжках, відмовчувались, набридлі і сами, собі і одне одному.

В лікарні переважали цивільні хворі, поранені містились в одній палаті; було їх п'ятеро: Ян Варейкис, високий русявий латиш, з широкою підстриженою бородою і блакитними очима, Іван Врублевський, двадцятивосьмирічний красунь, драґун, родом з Володимирської губерні, сибірський стрілець Косих, вертливий жовтий салдатик Бурдин і Мелехов Григорій. Наприкінці вересня привезли ще одного. Під час вечірнього чаю довго затріпотів дзвоник. Григорій виглянув у коридор. До передпокою увійшло троє: сестра жалібниця і чоловік у черкесці, третього вони піддержували під руки. Він, певно, допіру прибув з вокзалу: про це свідчила його брудна, салдатська гімнастівка, з крив'яними бурими слідами на грудях. Йому ввечорі ж зробили операцію. Після недовгих приготувань (у палати доносився шум, кип'ятили струмент) до операційної привели новоприбулого. Через кілька хвилин звідти дочулася приглушена пісня: поки пораненому вирізували рештки ока, роздробленого відламком набою, він, усиплений хлороформом, співав і невиразно лаявся. Після операції його принесли в палату до поранених. За добу мозок прояснів від важкої сонноти після хлороформу і салдат розповів, що його поранили під Вербер-ґом на німецькому фронті, прізвище його Гаранжа, був за —кулеметника, родом сам із Чернігівщини. За кілька день він особливо близько зійшовся з Григорієм; ліжка їх стояли поруч, і вони, вже після вечірнього обходу пошепки довго розмовляли.

— Ну, козаче, як живемо?

— Як горох при дорозі.

— Око, що ж воно?

— Ходжу на уколи.

— Скільки зробили?

— Вісімнадцять.

— Боляче чи ні?

— Ні, солодко.

— А ти попрохай, щоб вони геть його вирізали.

— Не всім косими бути.

— Це так.

' Жовчний ущіпливий сусід Григорія був незадоволений

з усього: лаяв владу, війну, долю свою, харчі в лікарні, кухаря, лікарів, — усе, що потрапляло на гострий його язик.

— За що ми з тобою, хлопче, воювали?

— За що всі, за те й ми.

— Та ти доладу скажи мені, до пуття.

— Відчепись!

— Га? Дурень ти. Це діло треба розжувати. За буржуїв ми воювали, чуєш? Що ж це таке — буржуй? Птиця така, в коноплях живе.

Він пояснював Григорієві незрозумілі слова, пересипав свою мову міцним перцем.

— Не торохти! Не розумію твоєї мови, — перепиняв його Григорій.

— Отакої тобі! Що ж ти, куркуляко, не розумієш?

— Рідше гомони.

— Я ж, мій рідненький, і так балакаю не густо. Ти кажеш— за царя, а що воно за цабе той цар? Цар — кап-люга, цариця — курва, панським грошам від війни прибавка-, а нам на шию...