Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

удавка. Чуєш? Отож! Фабрикант горілку п'є, — салдат воші б'є, важко обом... Фабрикант із зиском, а робітник із писком. Так воно одне за одне й чіпляється... Служи, козаче, служи. Ще один хрест заробиш, гарний, дубовий...

День-у-день вщеплював він у розум Григорієві досі невідомі йому істини, викривав справжні причини виникання війни, їдко висміював самодержавну владу. Григорій пробував заперечувати, та Гаранжа заганяв його на слизьке простими, вбійчо-простими запитаннями, і Григорій примушений був погоджуватись.

Найстрашніше в цьому було те, що сам він у душі почував правоту Гаранжі і безсилий був протиставити йому заперечення, не було їх і не можна було знайти. З жахом Григорій розумів, що розумний і злий українець поступово, неухильно руйнує всі його колишні поняття про царя, батьківщину, про його козацький військовий обов'язок.

Протягом місяця, після приходу Гаранжі* на порох розпалися всі ті підпори, на які опиралася свідомість. Підгнили ці підпори, іржею підточило їх безглуздя війни, і треба було тільки поштовху. Поштовх зробили, прокинулась думка, вона виснажувала, гнітила простий, нелукавий розум Григорія. Він кидався, шукав виходу, розв'язання цього непідсильного "для його розуму завдання і з задоволенням знаходив його у відповідях Гаранжі.

Пізно вночі Григорій якось устав з ліжка і розбудив Га-ранжу. Він підсів до нього на ліжко.

У' вікно крізь спущену штору текло зеленувате світло вересневого місяця. Щоки Гаранжі темніли вибоїнами, вогко

блищали чорні западини орбіт. Він позіхав, мерзлякувато кутав ноги в ковдру.

— Чом не спиш?

— Сну немає. Сон від мене тікає. Ти мені поясни от що: війна одним на користь, іншим — руїна...

— Ну? Ахха-а-а!... позіхнув Гаранжа.

— Почекай!-—зашепотів Григорій, опаленим гнівом.— Ти кажеш, що на потребу капіталістів нас женуть на смерть,

а як же нарід? Хіба він не розуміє? Невже немає таких, щоб могли розказати? Вийшов би і сказав: "Братця, от за що ви гинете в крові".

— Як це так, вийшов? Ти1 що, сказився? А ну побачив би я, як це ти вийшов би. Ми от з тобою шепочемось, мов гуси в очереті, а гавкни голосно—і під кулю... Чорний морок у народі. Війна його збудить. З хмари після грому дощ буде...

— Що ж робить? Говори, гад! Ти мені серце розворушив.

— А що тобі серце каже?

— Не збагну, — признався Григорій.

—: Хто мене з кручі штовхає, того я штовхну. Треба не лякаючись повернути рушниці. Треба в того загнати кулю, хто посилає людей до пекла. Ти знай, — Гаранжа підвівся і, скреготнувши зубами, випростав руки, — піднесеться велика хвиля, вона все знесе!

— По-твойому, що ж... усе горініж треба поставити?

— Га! Владу треба, мов брудні спідні, скинути. Треба з панів шкуру дерти, треба їм губи рвати, бо добре вони народ помордували.

— А за нової влади війну куди подінеш? Так само чубитимуться,— не ми,"так діти наші. Війну чим припиниш? Як її знищити, коли споконвіку воюють?

— Справедливо, війна споконвіку йде і аж доти вона не переведеться, доки буде на світі дурноїдська влада. От! А як була б у кожній державі влада робітнича, тоді б не воювали. Оце й треба вчинити. А це буде, у дубову домовину їх мать!.. Буде! І в німців, і у французів — у всіх заступить влада робітнича й хліборобська. За що ж ми тоді битимемося? Кордони — геть! Чорну злобу — геть! Однакове на цілому світі буде червоне життя. Ех! — Гаранжа зідхнув і, покусуючи кінчики вусів, поблискуючи одиноким оком, мрійно посміхнувся. — Я б, Грицьку, кров свою гарячу по краплі вицідив би, щоб дожити до такого... Полум'я мені серце палить...

Вони проговорили до світанку. В сірих сутінках здрімався Григорій неспокійним сном.

Уранці його збудили голоси і плач. Іван Врублевський, лежачи на ліжку ницьма, схлипував, сякався; коло нього стояли фельдшериця, Ян Варейкис і Косих.

— Чого він хлипає? — висунувши голову з-під ковдри, хрипнув Бурдин.

— Око розбив. Почав із шклянки виймати і кокнув його об землю, — скорше зловтішно, ніж із співчуттям відповів Косих.

Якийсь зрусілий німець, що торгував штучними очима, піднятий духом патріотизму, видавав їх салдатам задурно. Напередодні Врублевському підібрали і вставили скляне око найкращої роботи, таке ж блакитне й гарне, як і справжнє. Так мистецьки було воно зроблено, що навіть уважно вивчавши й то неможна було відрізнити справжнє око від штучного. Врублевський радів і сміявся, мов дитина.

— Прийду додому, — казав він, — хоч яку дівчину обдурю. Одружусь, а потім признаюсь, що око скляне.

— Обдурить, бий його лиха година! — реготав Бурдин, що безперестань наспівував про Дуню та про таргана, що прогриз Дуні фартух.

І от прикрий випадок — і красун хлопець повернеться до рідного села косою потворою.

— Нове дадуть, не. реви, — потішав Григорій.

Врублевський підвів напухле від сліз обличчя з червоною мокрою дірою замість ока.

— Не дадуть. Око—воно триста карбованців коштує. Не дадуть.

. — От око було, так око! Кожна жилка на ньому вимальо-вана, — захоплювався Косих.

Після ранкового чаю Врублевський поїхав з фельдшерицею в крамницю до німця і той знову підібрав око,

— Німці, вони кращі за росіян! — шаленів у захопленні Врублевський.—У купця-росіянина — чорта з два випросиш, а цей і слова не сказав.

Минув вересень. Час скупо відраховував дні. Тягнулись вони безкінечно довгі, набиті мертвою нудотою. Ранком о дев'ятій пили чай. Кожному хворому на тарілочці давали дві чахлі, прозорі скибочки французької булки і грудочку вершкового масла, з мізинець завбільшки. Після обіду розходились голодні. Ввечорі пили чай, для різноманітности запиваючи його холодною водою. Склад хворих мінявся. З "військової палати" (так охрестили хворі палату, де лежали поранені салдати) перший виписався сибиряк Косих, за ним пішов латиш Варейкис. Наприкінці жовтня виписали Григорія.

Гарний, з підстриженою борідкою хазяїн лікарні, лікар Снігірьов на іспиті визнав зір Григорія за задовільний. У темній кімнаті йому показували на певній віддалі освітлені великі літери й цифри. Його виписали і послали до шпиталю на Тверську, тому що загоєна рана на голові несподівано відкрилась, і з'явилося легке нагнивання. Прощаючись з Гаранжою, Григорій спитав:

— Чи побачимось коли?

— Гора з горою не сходиться...

— Ну, хлопче, спасибі, що очі мені відкрив. Тепер я видющий і... злий!

— До полку прийдеш — побалакай про це з козаками.

— Г аразд.

— Мабуть, доведеться бувати на Чернігівщині, в слободі Горохівці — питай коваля Андрія Гаранжу, радий буду тебе бачити. Прощавай, хлопче.

Вони обнялись. Надовго зберігла пам'ять Григорія образ українця з суворим одиноким оком і ласкавими лініями рота на супісних щоках.

У шпиталі Григорій провалявсь тижнів з півтора. Він виношував у душі незформовані рішення, грала в ньому терпка згублива отрута гаранжівської науки, жовч його передалась і Григорієві. З сусідами в палаті він говорив мало, якесь тривожне збентеження знати було в кожному його русі. "Клопітний" — так схарактеризував його під час прийому завідувач шпиталю, нашвидку оглядуючи неруське обличчя Григорія.

Перші дні Григорія трусило, лежав він на ліжку, прислухаючись до неугавного дзвону у вухах.

В цей час і стався такий інцидент:

По дорозі з Воронежу, шпиталь ізволила відвідати особа імператорської фамілії. Повідомлені про це зранку особи лікарського персоналу шпиталю заметушились, мов ті миші в підпаленій коморі. Поранених причепурили, турбуючи їх, позачергово перемінили постільну білизну, молодший лікар навіть намагався вчити, як відповідати персоні і як поводитися, розмовляючи з нею. Тривога передалась і пораненим: дехто наперед почав говорити пошепки. Опівдні коло дверей бевкнула автомобільна сирена і в супроводі належного почту, в настіж відчинені двері шпиталю вступила особа. (Один з поранених, веселун і балакун, запевнював потім товаришів, що під ту мить, як під'їздили вельможні відвідувачі, шпитальний прапор з червоним хрестом раптом буйно захвилював, дарма, що година стояла напрочуд ясна й безвітряна, а на другому боці вулиці, на вивісці голярні еле-ґантний закучерявлений чолов'яга зробив щось подібне до уклінного руху або реверансу). Почали обходити палати. Особа ставила слушні для її становища безглузді питання; поранені, за порадою молодшого лікаря, вилупивши очі ще дужче, ніж вимагали на муштрі, відповідали: "Точно так, ваша імператорська високість" та "Нікак нет", з додатком того ж титулу. Коментарі до відповідав давав завідувач шпиталю, при чому звивався він, мов той вуж, затиснутий вилами, і навіть здалека на нього шкода було дивитись. Царственна особа, переходячи від ліжка до ліжка, роздавала образки. Натовп блискучих мундирів , і густа хвиля дорогих парфумів насувались на Григорія. Він стояв коло свого ліжка, неголений, худий, з запаленими очима; дрібне тремтіння гострих брунатних вилиць показувало його хвилювання.

"Ось вони, на чию радість нас вигнали з рідних куренів і кинули на смерть. Ач, гадюки! Прокляті! Дармоїди! Ось вони найдошкульніші воші на нашій хребтині!.. Чи не за цю... топтали ми кіньми чужі хліба і вбивали чужих людей ? А повз я по стерні і кричав? А страх? Відірвали від родини, морили в касарні..." — клуботалася в голові його кипуча хвиля думок. Пінна злоба зводила цого губи. — "Ситі які всі, аж блищать. Туди б вас, тричі прокляті! На коней, під Гвинтівку, вошами вас засипати, гнилим хлібом, м'ясом червивим годувати..."

Григорій низав очима лощених офіцерів почту и спинив мерхлий погляд на одвислих щоках, члена імператорської фамілії.

4 — Донець, георгієвський кавалер, — вигинаючись показав на нього завідувач, і таким тоном було це сказано, наче він сам заслужив цього хреста.

— Якої станиці? — спитала особа, держачи напоготові образок.

— Вешенської, ваша імператорська високість.

— За що маєш хреста?

В ясних порожніх очах особи тліла нудьга, пересить. Руду-Еата ліва брова заучено сторбучилася — це робило обличчя особи більш виразнішим. Григорій на мить відчув холодок і —поколювання в грудях; таке почуття з'являлося в перші хвилини атаки. Губи його нестримно кривились, тіпалися.

— Я б... Мені б за потребою сходити... за потребою, ваша імператорська... за малою потребою... — Григорій хитнувся, ніби переломлений, показуючи широким жестом під ліжко.

Ліва брова особи стала дибки, рука з образком застигла простягнута.