Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Особа, розгублено звісивши брезклу губу, повернулась до сивого генерала з фразою англійською мовою. Ледве помітне збентеження окрило почет... високий офіцер з аксельбантами, рукою, затягнутою в сніжнобілу рукавичку, торкнувся очей; другий похнюпив голову, третій запитливо глянув в обличчя четвертому... Сивий генерал, поштиво посміхаючись, англійською мовою щось доповів їх імператорській високості, і особа зволила милостиво сунути в руки Григорієві образок і навіть обдарувати його найвищою ласкою: торкнутись рукою його плеча.

Після від'їзду високих гостей Григорій упав на ліжко. Занурившись головою в подушку, лежав кілька хвилин, плечі йому здригалися, не можна було зрозуміти — чи плакав він, чи сміявся, але встав з сухими, прояснілими очима. Його зразу ж викликав до свого кабінету завідувач шпиталю.

— Ти шельма!.. — почав він, бгаючи пальцями бороду, на колір, як линяла заяча шкурка.

— Я тобі не шельма, гаде! — не владаючи нижньою одвис-лою щелепою, ступаючи до лікаря, сказав Григорій. —На фронті вас немає, — і, опанувавши себе; вже стриманіш, — відішліть мене додому.

Лікар, задкуючи від нього, зайшов за стіл, сказав лагідніше:

— Відішлемо. Геть к чорту!

Григорій вийшов, граючи усмішкою, з розлюченими очима. За його потворну непробачну вихватку в присутності високого достойника адміністрація шпиталю позбавила його поживку на три дні. Годували його товариші в палаті та жалісливий ґилавий кухар.

XXIV

Уночі проти 4-того листопаду Григорій Мелехов прийшов до Нижнє-Яблунівського, першого від станції козацького хутора Вещенського юрту. До маєтку Ягідного залишилось кілька десятків верстов. Григорій, ґвалтуючи собак, крочив повз зрідка розкидані двори; за прирічними вербами молоді хлоп'ячі голоси виводили пісню:

А з-за лісу там виблискують мечі.

Іде сотня козаків вусачів.

Попереду офіцер молодий.

Під ним коник вигравав гнідий.

Гучний, дзвінко-чистий тенор заводив:

Нумо, хлопці, хоробріш, хоробріш.

Дружні успівані голоси хвацько підхоплювали:

На завали поспішай поскоріш.

А хто перший до завалів добіжить.

Тому честь і хрест, і слава належить.

Невимовно рідним, теплим повіяло на Григорія, від знайомих слів давньої козацької пісні, котрої і він не раз співав. Щипучий холодок поколював очі, тіснив груди. Жадібно вдихаючи гіркий кизяковий дим, що вилазив з димарів, Григорій проходив хутором, услід йому неслося:

На завалках ми стояли, мов стіна,

Куля сипалась, летіла, як бджола,

Ой, тай браві ж ці козаченьки донці,

Що й рубати і стріляти молодці!

ЗОЇ

"Давно співав я, хлопцем, а тепер висох мій голос і пісні життя обтяло. Йду от до чужої жінки на побування, без кутка, без домівки, мов той вовк байрачний..." — думав Григорій, крокуючи з рівномірною втомою, гірко сміючись з життя свого, що так дивно склалося. З хутора вибрався на косий узгірок, оглянувся: в просвіті вікна останньої хати блакитно жовтів вогонь висячої лампи, коло вікна за прядкою сиділа літня козачка.

Зійшовши з дороги, Григорій пішов по вогко-хрумкій, скованій морозцем траві. Він вирішив переночувати на першому хуторі, на Чирі, щоб другого дня завидна дістатись до Ягідного. Вже по півночі прийшов на хутір Грачів, у крайньому дворі заночував і вийшов ледве порідшали фіялкові ранкові сутінки.

Вночі він був у Ягідному. Нечутно перескочивши через паркан,' ішов повз стайню — звідти лунав ' гучний кашель діда Сашка. Григорій спинився, окликнув:

— Діду, Сашко, спиш?

— Стривай, хто такий; голос пізнаю... Хто це?

Дід Сашко, накинувши свиту, вийшов на двір.

— Отці-святителі! Грицько! Звідки тебе халера нанесла? Оце гість!..

Вони обнялись. Дід Сашко, знизу заглядаючи у вічі Григорієві, сказав: — Зайди, покуримо.

— Ні, завтра вже. Піду.

— Зайди, тобі кажуть.

Григорій нехотя скорився. Він присів на дощате ліжко, чекав поки дід Сашко відкашляється.

— Ну, дідусю, живеш? Землю топчеш?

— Топчу помалесеньку. Я — мов рушниця-кремеківка, мені зносу не буде.

— Оксана?

— Що ж Оксана... Оксана, хвалити бога...

Дід натужно закашлявся. Григорій догадався, що кашель його удаваний, приховує збентеження.

— Тетяну де поховали?

— В садку. Під тополею.

— Так, розказуй.

— Кашель мене, Грицю, замучив...

— Ну?

— Всі живі-здорові. Пан от у горілку вкидається... П'є, дурний чоловік, без розуму.

— Оксана як?

— Оксана? Вона в покоївках тепер.

— Я знаю.

— Ти б покурити скрутив? А? Закурюй, у мене тютюнець перший сорт.

— Не хочу, та ти кажи, а то піду. Я чую, — Григорій важко повернувся, дощате ліжко під ним хряснуло, — чую, що ти слово якесь, мов камінь за пазухою, держиш. Бий, або що.

— І< вдарю!

— Бий.

— Ударю. Не сила мені мовчати, Грицю, прикро мені мовчати.

— Кажи ж, — попрохав Григорій, з камінною вагою ласкаво опускаючи долоню на дідове плече. Згорбившись чекав.

— Гадюку ти грів! — раптом різким фальцетом вигукнув дід Сашко, безглуздо розчепірюючи руки.—Гадюку викохав! Вона з Євгеном злигалася! Якова?

На дідовім підборідді по рівчаку рожевого шраму скотилась намистинка липкої слини. Дід змахнув її, долоню витер об сирові, полотняні спідні.

— Правду кажеш?

— Сам бачив. Щоночі до неї тягне. Іди, він, мабуть, і зараз У неї.

— Ну, що ж... — Грицько хруснув щиколодками й довго сидів, згорбившись, виправляючи м'яз щоки, зведений корчем. У вухах його заливними бубонцями розливався дзвін.

— Баба — кішка: хто погладив — до того й лащиться. А ти не вір, віри не йми.

Дід Сашко скрутив Григорієві. цигарку, запалив і сунув у руки.

— Покури.

Григорій двічі затягнувся і загасив пальцем цигарку. Вийшов мовчки. Під вікном челядні спинився, глибоко і часто дихав, кілька разів підносив руку постукати та рука падала, мов перебита. Попервах стукнув стримано, зігнутим пальцем, потім, не владаючи собою, привалився до стіни й гатив кулаками в раму люто, довго. Рама заходилася деренчливим дзвоном скла, хиталася, в ній брижилось синє нічне світло.

Майнуло довге з перестраху Оксанине обличчя. Вона відчинила двері й скрикнула. Грицько пригортав її тут же в сінцях, зазирав у вічі.

— Стукав ти як, а я заснула... Не сподівалася... Коханий мій!

— Змерз я...

Оксана відчувала, як в буйному тремтінні стенається все велике тіло Григорія, а руки його полум'яно-гарячі. Вона виказувала надмірну метушливість, засвітила лямпу, бігала по кімнаті, накинувши на випещені матові плечі пухову хустку, розводила в закапелкові вогонь.

Не сподівалася... Давно не писав... Думала, не прийдеш ти... Ти дістав від мене останнього листа? Хотіла тобі

гостинців послати, а потім, думаю, може від нього листа дістану...

Вона часом поглядала на Григорія. На червоних губах її не танула замерзла усмішка.

Григорій сидів на лаві, не скидаючи шинелі. Неголені щоки його палали, на спущені очі падала з-під башлика густа тінь. Він почав було розв'язувати башлика, та раптом заметушився, дістав кисета, шукав у кишенях папір. З безмежною тугою він швидко оглянув Оксанине обличчя.

Вона диявольськи похорошіла за час його відсутносте.

Щось нове, владне з'явилося в поставі гарної голови, лише пухнасті великі кільця волосся були такі ж та очі... Згубна вогнева її врода не належала йому. Ще б пак, вона ж пани-чева коханка.

— Ти... Ти не скидаєшся на покоївку, на ключницю скорше.

Вона кинула полохливий погляд, силувано засміялась.

Тягнучи за собою торбу, Григорій пішов до дверей.

— Ти куди?

— Покурити вийду.

— Яєшня спряглася, почекай.

— Я зараз.

На ґанку Григорій дістав зі споду салдатської ладівниці бережно загорнену в поштамповану чисту сорочку квітчасту хустку. Її купив він у Житомирі в крамаря-єврея за 2 карбованці і пильнував, як ока, виймав на поході і милувався на її переливчасту райдугу барв, смакував наперед той захват, > що порве Оксану, коли він, повернувшись додому, розгорне перед нею мережчату тканину. Мізерний подарунок. Чи то ж йому змагатись в подарунках із сином найбагатшого поміщика горішнього Дону? Поборовши набігле сухе ридання, Григорій подер хустку на дрібні клапті, засунув під ґанок. Торбу кинув на лаву, увійшов до кімнати.

— Сідай, я розбую тебе, Грицю.

Білими, відвиклими від роботи руками Оксана стягла з Григорія важкі салдатські чоботи, припавши до його колін, довго беззвучно ридала. Григорій дав її виплакатися, спитав:

— Чого ж ти голосиш? Чи не рада мені?

Заснув він швидко. Оксана роздягнена вийшла на ґанок і під холодним пронизливим вітром, під похоронне виття верховника простояла на ґанку, обнявши мокрий стовп, не міняючи пози, до світанку.

Вранці Григорій одяг шинелю, пішов до будинку. Старий пан стояв коло ґанку, одягнений у хутрову куртку і пожовклу каракульову папаху.

— От він, георгієвський кавалер. Однак, ти змужні-і-і-в, брате!

Він козирнув до Григорія і простяг руку.

— Надовго прибув?

— На два тижні, ваше превосходительство.

— Дочку то поховали. Жаль, жаль...

Григорій промовчав. На ґанок, натягаючи рукавички, виходив Євген.

— Григорій? Ти звідки?

У Грицька темніло в очах, але він посміхався.

— З Москви, у відпустку.

— Он як. Ти поранений в око?

— Так точно.

— Я чув. Який він молодець став, а, тату?

Сотник кивнув головою на Григорія, повернувся обличчя до стайні.

— Микитовичу, коні!

Поважний Микитович кінчав запрягати і, неприязно косячись на Григорія, підвів до ґанку старого сірого рисака. Під колесами легеньких дрожків хрушко шаруділа, здавлюючись, зшита льодком земля.

— Ваше благородіє, дозвольте вас прокатати, як колись?— звернувся Григорій до Євгена, улесливо посміхаючись.

"Не здогадується, бідний", — задоволено посміхнувся той і блиснув з-під пенсне очима.

— Що ж, будь ласка, їдьмо.

— Ти що ж це, допіру приїхав та вже й кидаєш молоду жінку? Не скучив хіба? — старий пан милостиво посміхнувся.

Григорій засміявся.

— Жінка не ведмідь, в ліс не втече.

Він сів на передку, підстромив під сидіння батіг, розібрав віжки.

— Ех, і прокачу ж я вас, Євгене Миколаєвичу.

— Прокати, на чай дістанеш.

— Дуже вам вдячний. І так спасибі, що Оксану мою... годуєте... шматок їй... даєте.

Голос Григорія рвався і в сотника промайнула недобра підозра. "Невже знає? Ну, дурниці. Звідки? Не може бути". Він відкинувся на спинку, закурив цигарку.

— Повертайтесь швидше, — гукнув услід їм старий пан.

З-під коліс хуркнула іґлиста морозна курява.

Григорій рвав віжками губи рисакові і довів біг його до

найбільшої скорости.