Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Розділ VII

Царство Небесне

— Herr Oberstlejtnant, козаки йдуть!

Людвік Гіза, оберстлейтнант полку Хоувальдта, приклав перспективу[125] до ока. Але й навіть голим оком він би побачив запорізькі загони, які виходили з туману. Козаки зближалися шибко — спочатку піхота з аркебузами, за ними — верхові семени. Вітер повівав великою, малинового кольору хоругвою з Богоматір’ю.

— Будіть марешаля Пшиємського! Відкривати браму!

Гіза спустився по сходах разом з жовнірами. Мушкетери відсунули засуви, схопилися за великі половини воріт. Ті розкрилися, і оберстлейтнант з оголеною рапірою переступив поріг. Дуже скоро до нього підбіг захеканий запорізький сотник з декількома молодцями.

— Не стріляти! — крикнув він. — Ми йдемо до ляського табору!

— Їх милість пан маршалек Пшиємський очікує вас.

Сотник схилив голову. А потім, в одну мить схопив рукоять шаблі і — витягуючи зброю з піхов — з усіх сил рубонув оберстлейтнанта по голові. Гіза похитнувся назад, звалився без життя, а сотник махнув шаблею в сторону козаків.

— Вперед, браття!

Запоріжці кинулися на браму. Вскочили у відкриті ворота. Німців, що охороняли її, в одну мить порубали шаблями, вибили прикладами рушниць, чеканами та обушками. Але хтось з вартівників встигнув вдарити в тривожний дзвін. Його жалібне калатання розійшлося луною по всьому табору. Під брамою народився крик, який душе скоро залунав з подвоєною силою:

— Зраааадааа! Зрааадааа!

Запоріжці кинулися далі, поміж наметів, але ж тут спіткали опір. До бою вступали хоругви угорської піхоти, шотландці та драгуни Пшиємського. Ці проявили сильну відсіч. А потім на запоріжців вдарила волоська кавалерія Рущица, рознесла їх на шаблях і погнала назад, сівши на шию втікачам…

Собеський, Пшиємський і Одживольський завмерли, чуючи постріли, брязкіт шабель та відголоски бою біла таборної брами. Дуже швидко до них прискакав один з драгунів.

— Ваші милості, козаки прийшли до брами, роблячи вигляд, нібито з миром! А хоча знамено було вивішено, вирізали німців та драгунів!

— Марія та Ісус! Як же це то? — крикнув Собеський.

— Горе нам, — сказав Одживольський. Пшиємський нічого мовити не став, його обличчя побіліло, пальці, що держали булаву, стиснулися на ній.

— Не може того бути!

До них прискакали наступні посланці.

— Милостиві панове… Козаки! Йдуть! Від Бугу!

— Від Ладижина йдуть!

— Вони вже оточили нас!

— Несуть фашини та драбини! Тягнуть пушки.

Собеський схопився за голову.

— Як же так? Як таке можливе?! Ми ж підписали угоду…

— Угоду? Це вирок на нас і на коронне військо! Бийте мене, милостиві панове, бо то моя вина! — закричав Пшиємський. — Богун з полковниками зробив це лише для того, щоб замилити нам очі. Щоб ми не пішли з табору передчасно…

— Тоді биймо їх в ім’я Боже! — крикнув Незабітовський. — Це останній раз довірилися ми черні! Останній раз засіли до перемовин! Не може бути миру з різунами! Поки світ світом, не буде поляк козакові братом!

— Не зможемо ми в таборі оборонитися…

— Краще вже вмирати, ніж щоб гультяї та язичники мали б над нами панувати!

— До хоругви! — крикнув Пшиємський. — Ваші милості, візьмете кавалерію та угорську піхоту, підете на східну сторону, щоб боронити шанців та острогів. Сам я іду на захід, до редутів, там приймаю командування над німцями і шотландцями! В разі чого, прийду до вас на допомогу!

Всі розвернулися та роз’їхалися по своїх хоругвах. Це був вже найвищий час.

Туман почав рідіти; в будь-яку мить можна було сподіватися атаки. Собеський та Одживольський швидко зайняли позиції перед острожками, в яких розмістилися угорці. Перед польською кіннотою відкривався великий, плаский, опадаючий до ріки степ, по якому пересувалися тумани імли. Сонце вставало з-за пагорбів — в будь-яку мить імла могла розвіятися, відкриваючи ворожі війська.

Козаки йшли на табір з усіх сторін. Жупани, сіряки та свити молодців маячили в туманах сірими та зеленкуватими плямами, невеликі коники козачої кавалерії пирхали та дзвеніли мундштуками. Молодці йшли у звичайному, глибокому десятирядному строю запорізької піхоти. З собою вони несли рушниці, списи та аркебузи, фашини та кобили для захисту перед кавалерією. Йшли всі вони безкінечним хороводом, величезною юрбою, яка розтяглася від одного кінця степу до іншого — брудні та обдерті, часом в одних сорочках, а іноді і голі по пояс, багато з них — босі, вихуджені, з палаючим диким вогнем очами. І йшли вони, не затримуючись, нібито велика морська хвиля, готова за одним махом знести польські редути та загони.

— Шагом і рівно! — крикнув Богун. Кальницький полк йшов у першій хвилі, готовий відкрити вогонь, жадаючи помсти на ляхах; козаки лише чекали знаку від полковника.

Сонце піднялося вище. Імлистий туман, що скривав степ, почав ділитися на поодинокі клуби та зникати мов за дотиком чародійської палички. А коли він розвіявся повністю, козаки затремтіли, бачачи, що чекало їх перед укріпленими острогами з їхніми стволами фальконетів та гармат.

Гусари стояли нібито крилата стіна. Ряди товаришів та почтових блищали на червневому сонці металом обладунків, се ребристими перами, султанами та кистями. Блищали наперсники та наплічники, інкрустовані дорогоцінним камінням стремена, кіраси, прикрашені гусарськими хрестами та візерунками Богоматері, прикриті шкірами рисей, леопардів та тигрів. А потім зірвався вітер і зашелестів морем прапорців і прикрашених штандартів.

Богуна затіпало, коли він побачив серед імли та диму красноставського старосту. Марек Собеський сидів на коні збоку від своєї хоругви, одягнений в простий зеленкуватий жупан та сіру делію. На фоні сріблястих гусарів він був подібний обозному слузі. Як найменш гідний з почтових. Але ж зовнішній вигляд був оманливим. Польські ротмістри та поручники завжди одягалися скромно, щоб не виділятися з юрби.