Читати книгу - "Колишній, Ульяна Соболева"

Ніка нарешті трохи заспокоїлася. Скоріше за все, через те, що завдання виконано хоча б частково. Андрій зробив послугу - зник із поля зору. Дівчина поглянула на Володимира, той немов перебував в ударі. Жартував і розповідав забавні історії, змушував її сміятися. Піднявши черговий тост, він пролив на себе віскі, і офіціант відразу ж приніс йому новий келих.

«Та він же п'яний. Скільки віскі він вже випив? П'ять келихів? Я навіть не зможу порахувати».

Володимир важко впав на стілець поруч із нею.

- Давай підемо звідси... - прошепотів їй на вухо, - вони страшенно мені набридли...Усе...

Ніка нервово прикусила губу, виделка в її пальцях здригнулася. Відчула, як його рука лягла на оголену спину. Ніжно, ледь торкаючись.

«Що ж, це мій шанс потрапити в його спальню. Або зараз, або ніколи».

Вероніка натягнуто посміхнулася. Як же їй хотілося скинути його руку зі своєї талії, вилити віскі в обличчя і тікати.

- Давай просто втечемо від них, - грайливо запропонувала вона і взяла його ніжно за руку, яка робить павутину у неї на спині.

Володимир ішов повільно, немов відтягував момент, коли буде з нею наодинці. Ніка подивилася на його обличчя, але на ньому застиг дивний вираз рішучості. Як ніби він робив щось, чого дуже боявся. Невже такі люди, як Коршунов, уміють відчувати страх?

Її власне серце калатало, немов шалений, готове вирватися з грудей. Вона була близька до істерики. Щоки палали з такою силою, немов їй надавали ляпасів. Так відбувається, коли робиш щось ганебне і принизливе, коли ламаєш самого себе всупереч переконанням і відчуваєш сором ще до того, як зробив брудний вчинок.

Володимир ввічливо впустив Ніку у свою спальню, потім замкнув двері на ключ. Він накинувся на неї абсолютно несподівано, схопив в обійми і почав цілувати з якимось диким шаленством. Ніка повністю відключилася від того, що відбувається, її наче скувало холодом, вона відповідала невпопад на його ласки, на палкі поцілунки, а всередині піднімалася хвиля відрази до самої себе. Нарешті вона тихо прошепотіла:

- Мені треба в душ...

Він її не чув, покривав поцілунками її плечі, шию. Його руки тремтіли, і увесь він тремтів, немов у лихоманці.

- Вово, мені треба в душ...Чуєш? Відпусти мене...будь ласка.

Він подивився на неї знавіснілим поглядом.

- Я ненадовго. Де в тебе ванна кімната?

Нарешті Володимир зрозумів, про що вона просить, і показав їй на двері навпроти ліжка.

Маленька відстрочка здалася їй благословенням небес. Вона люто терла тіло мочалкою і здригалася від страху, що він зайде до неї. Вона кидала панічні погляди на двері, але ручка не ворушилася, у кімнаті стояла гробова тиша. Господи, від неї все ще пахне Андрієм. Усе її тіло наче вкрите його запахом. Як же це низько: із одних обіймів у інші. Брудно, бридко, огидно. Андрій...чи зрозуміє він? Чи пробачить, якщо дізнається, що через декілька годин після того, як вона звивалася в його обіймах, віддалася іншому чоловікові?

Повільно, немов у трансі, Ніка витерлася великим рушником. На дверях висів халат Володимира. Дівчина загорнулася в нього, як у ковдру, і тихенько вийшла з ванної кімнати. Ступала босими ногами на м'яку шерсть килима.

Коршунов сидів у кріслі і пив чергову порцію віскі. Його очі осоловіли від спиртного, чубчик впав на високий лоб. Він уже зняв піджак і послабив вузол краватки. У неї виникло відчуття, що він невловимо когось нагадує...але вона не розуміла, кого саме.

- Підійди до мене, - хрипко попросив він.

Вероніка підкорилася. Зненацька він схопив її за руки і підніс їх до губ.

- Я нервую...- прошепотів він, - я страшенно нервую...

«Я теж...» - подумала Ніка і провела пальцями по його волоссю.

Володимир розв'язав вузол на її халаті і обережно розкрив його. Він розглядав її тіло так довго, немов вивчав і намагався запам'ятати кожен вигин.

- Ти прекрасна...ти сама досконалість...

Палко прошепотів він. Встав із крісла і повільно підняв її на руки, відніс на ліжко.

Ніка заплющила очі до болю в повіках, усе її тіло скувало від неймовірного напруження. Вона немов перебувала під тортурами, коли його руки ковзали по її тілу, а губи цілували її шию, плечі, груди. Скоро він оволодіє нею, вона відчувала, як він здригається від пристрасті.

- Олю...Оленько...як же я скучив...рідна моя.

Ніка широко розкрила очі, прикусила губу.

Що це? Він називає її ім'ям своєї покійної коханки?

Раптом усе припинилося. Ніка здивовано відкрила очі і побачила, що він сидить на краєчку ліжка, закривши обличчя руками. Його плечі здригаються. Раптова здогадка просто приголомшила її - він плаче. Коршунов, всесильний і непереможний, який наводив жах на своїх ворогів, плаче.

- Вово...

- Ти, напевно, мене зневажаєш?! - він схлипнув, як дитина. - Я не можу...господи, скільки років пройшло, а я все не можу...Думав, що з тобою все буде інакше...Ні! Обличчя цієї проклятої стоїть перед моїми очима...і я безсилий що-небудь зробити. Вони всі сміються наді мною. Я бачу їх жалісливі погляди! Розумієш? Ці суки мене жаліють. Вони думають, що я нездатний! Що у мене не стоїть!

Останні слова він просто прокричав і подивився на Ніку з такою ненавистю, що їй стало страшно.

- Ні...я не імпотент...просто не можу її забути...усе ще бачу ці мертві очі, це бездиханне тіло. Я любив її, я так її любив...А вона...Твааарь! Тварюка вона!

Ніка торкнулася його плеча.

- Не смій мене жаліти! Зрозуміла? Не смій!

- Я тебе не жалію. Просто розкажи мені. Тобі стане легше, повір, я точно знаю.

Він із недовірою подивився на Ніку, у його очах відбився весь біль всесвіту, і на мить їй і правда стало його шкода.

 - Розповісти тобі?  Навіщо?  Щоб ти наді мною посміялася?  Щоб розповідала своїм подружкам, що грізний Коршунов не зміг тебе трахнути?  Що я жалюгідний і нещасний?