Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Я вже думав, ти не покличеш, — кисло промовив він.

Ага, настрій у Яна препаршивий, і навряд чи в цьому є моя вина. Проте віддуватись мені.

— Чи можна мені якось залізти до пам'яті Феліції, — діловито запитала я. — Мені потрібний один крихітний спогад про те, як розірвати їх… ой, тобто мої заручини із Мікаєм. Ну або про батьків, щоб я не потрапила в халепу.

— Без варіантів, — відповів Ян. — Спогади Феліції вже канули в небуття.

— І як бути? — Тепер і мене накрило тугою.

Хотілось би усього цього уникнути.

— Може, заміж? — без будь-якої надії поцікавився Ян. — Ти глянь, який чоловік. І симпатичний, і багатий, і…

— Самозакоханий, егоїстичний, шовіністичний. І зовсім мені нецікавий. Не хочу я заміж. Особливо за нього, – різко видала я. Нареченого я знала від сили годину, не факт, що маю рацію у своїх підозрах, але віяло від нього всім, що я ненавиділа в чоловіках.

Ян тяжко зітхнув.

— Ось примудрилася ти мені на голову впасти. Гаразд, давай я спробую в його кабінеті знайти вашу шлюбну угоду.

Я широко посміхнулася і закивала, як китайський бовдур.

— Це тільки подумати, емісар душ на побігеньках у недбалого підселенця, — буркнув Ян, розчиняючись у повітрі.