Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Серце болісно стукало в грудях, важке дихання обпалювало горло. Напруга була просто неймовірною. Я кулаком забарабанив у двері й декілька секунд, які здавалося, перетворилися на вічність, нічого не відбувалося. Раптом у дверях клацнув замок і на порозі з’явилася Поліна… Моя Поліна. Вона була перевдягнена в якусь стару розтягнуту футболку й спортивні штани. Золотисте волосся зібране у хвіст. На лобі несподівано сковзнула маленька крапелька поту, до якої мені раптом захотілося торкнутися вустами. Великі блакитні очі здивовано дивилися на мене. Я зробив крок уперед і відчув слабкий аромат миючих засобів, схоже, Поліна прибиралась.

- Габі? – вона не сподівалася мене побачити.

- Сонечко моє, - я зачинив за собою двері, а потім як скажений накинувся на Поліну, жадібно, гаряче цілуючи її.

Мені було важливо знати, відчувати, що наша тонка червона ниточка досі зв’язує нас. Таке можна відчути лише через дотики, поцілунки, секс. Це те, що ніколи не поясниш словами, ніколи не зрозумієш, якщо лише дивитися у рідні очі.

Все стало неважливим, тепер існували тільки ми. Мене полонила потреба в Поліні, в її посмішках, коханні, в її присутності й піклуванні. Тепер я абсолютно точно в цьому переконався. Раніше я завжди вважав, що Софія була моїм першим і справжнім коханням, але ні… Тільки хіть, сексуальне тяжіння, щось темне, болісне, але точно не кохання. Те, що я відчував до Поліни було тільки-но народженим, світлим, моїм. Мені було приємно з маленькою навіть мовчати.

- Ти хотіла піти від мене? – я на мить відірвався від почервонілих вуст Поліни й уважно подивився їй у вічі. Зараз усе залежало виключено від неї.

- Ні, просто… Просто мені було потрібно подумати, - вона слабо посміхнулась. – Я б ніколи від тебе не пішла.

Серце переповнилося ніжним коханням до цієї вразливої, світлої, незіпсованої істоти. Така тендітна й суцільно кохана мною. Я узяв її обличчя у долоні й поцілував у кінчик носа. Арктична синява рідних очей відтанула, я це зрозумів лише зараз. Льодовик розчинився, тепер я бачив лише два озера, водяна гладь, тиха гавань, у якій хочеться навічно зостатися.

Я знову поцілував Поліну, але вже обережно, без колишнього напору. Вона відповідала боязко й чуттєво, відповідала так, як вміла лише вона. Свідомість плавилась, затоплювалась всепоглинаючим коханням і якщо мені судилося захлинутися цим коханням, то нехай, так воно й буде.