Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Фортеця, Міша Селимович 📚 - Українською

Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

418
0
24.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Фортеця" автора Міша Селимович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 111
Перейти на сторінку:
кості. Приходить до мене один купчик, напередодні я добре потрусив його калитку, і каже: «Тут сьогодні приїхав якийсь торговець сливами з Бирчкого, у нього померла тітка й залишила йому велику спадщину, то дурний чоловік подався до Сараєва, щоб проциндрити гроші. Якщо не погребуєш обібрати дурня, пошукай його». — «Не погребую, — відповів я. — Якщо не я, то хтось інший його обчухрає». І я пішов по Мухарема Співака. Спритний гравець, проти нього я мов та дитина. «Так і так, — кажу йому. — Візьми з собою грошей, спочатку програємо трохи, щоб той пришелепкуватий торговець в азарт увійшов, а потім — боже помагай. Не думаю, що в нього залишиться щось на дорогу до Бирчкого». — «І пішки дійде», — каже Співак, сміючись. «Виграш навпіл». — «Хай буде по-твоєму». Знайшли ми того бирчанського торговця сливами в Камінному заїзді. «Часто граєш»? — питаю бідолаху. «Не часто, але мені везе. Якщо буде удача, як останніми днями, то начувайтесь. Ну, а коли втрачу якусь дрібницю, плакати не буду». Не дрібницю, чоловіче, втратиш, думаю собі, а все, що маєш. А він мовби читає мої думки: «У мене, — каже, — з собою тільки сто дукатів, більше не взяв. А скільки у вас?» Ми жахнулися: сто дукатів це ж ціле багатство! Бачу, Співакові вже нетерпеливиться, так і зирить на купу грошей, від хвилювання говорити не може. «Давайте, — каже, — чого чекаємо»? — «Куди поспішати? — відповідає бирчанин. — Спочатку погомонимо, як у людей водиться. Скільки у вас грошей, побачу». Ми ледве нашкребли п'ятдесят дукатів. Співак побіг до господаря заїзду, позичив ще, і ми почали грати Співаковими кісточками. Бачу, той торговець йолоп йолопом, добрий, але дурний, відразу став програвати, але нічого, тільки сміється, ще й вино та закуску ставить. «З добрими людьми і втратити не жаль», — каже він. А мені якось ніби не по собі, я люблю гребти гроші, але й грати люблю. А тут скоро кінчиться гра. І скоро кінчилася. Раптом усе змінилось. Бирчанин перестав програвати, а ми — вигравати. «Що це? — весело питає він. — Щастя повернулося до мене!» І справді: скільки б ми не викинули, а в нього завжди більше. «Дивина, та й годі!» — вигукує чоловік щоразу. І горне до себе гроші. Марно ми хукали на кісточку, обносили її довкола голови, довго трусили в затиснутих долонях. Бирчанин тільки головою киває та підбадьорює нас: «Усяко треба спробувати». І забирає виграш. Мене обібрав за півгодини, Співака — за годину. Наприкінці залишив нам трохи дрібних грошей, щоб, каже, мали за що випити, і питає, коли ще зустрінемося. А ми з Співаком дивимося один на одного і не можемо отямитися від здивування. Що за мана? Як це вдалося дурному торговцеві обкрутити нас? Співак кусає губи, водить очима, не те йому кривдно, що програв, а те, що всі знатимуть про це. А я сміюся, як пришелепкуватий. «Що з тобою? Чого смієшся?» — дивується Співак. «Як не сміятися? Хіба ти не бачиш, що ми з тобою останні телепні? Яка там тітка, яка спадщина! Це ж справжній гравець, меткіший від нас!» — «Та інколи бавлюся», — добродушно сміється бирчанин. «Гаразд, — кажу. — Гарно ти нас обвів круг пальця, але дай нам бодай чим-небудь поживитися коло тебе. Як ти завжди викидаєш те, що хочеш?» — «Правду вам кажучи, я відразу помітив, що в кісточці запаяне олово і воно тягне на більші числа. Доки я не пристосувався, програвав. Потім ви стали програвати. Основне, аби чесно». Так торговець сливами провчив нас — і ще признався, що той купчина сам забажав нагнати нас на нього. Як дичину на мисливця. Ми його попросили, щоб він нікому про це не розповідав, і ми теж не стали хвалитися своєю ганьбою. Не дуже цікаво в дурнях ходити. Через те й кажу: досить мені неприємностей.

— Так тобі й треба, — промовила Тияна. — Хіба це гарно — забирати в людини гроші?

— Я, жіночко, здається, сказав, що він забрав їх у мене, а не я в нього.

— Ти в іншого раніше, він у тебе вчора. Отже, справедливо.

— Справедливо, якщо ти це кажеш, але краще було б, якби я виграв у нього. Отже, Ахмете, ідемо?

— Завтра прийду. Можливо.

— Не завтра, тільки зараз, негайно. Шех-ага тебе чекає!

— То йди, якщо тебе чекає, — погодилася Тияна. — Тільки довго там не сиди.

Осман це сприйняв по-своєму:

— Дякую, жіночко. Він скоро повернеться назад, не дурний надовго залишати тебе саму.

Марно соромити його, він не може без дурощів.

На вулиці Осман довірливо кивнув мені головою й сказав, що повинен дещо розповісти, щоб я знав, перш ніж розмовлятиму з Шех-агою.

Він завів мене на подвір'я мечеті, ми сіли на паперті, ховаючись од вітру, який зривав листя зі слив. І тут він розповів мені дивну історію.

Шех-ага не кликав мене. Справді, він розмовляв з Мулою Ібрагімом про мене і сказав, щоб я навідався до нього, але сьогодні не кликав. Осман вирішив, щоб я прийшов саме сьогодні, все одно точного часу ніхто не визначав, і можна було домовитися на будь-коли, а йому треба якомога скоріше. Тому й прийшов по мене, щоб я допоміг йому, тобто Шех-азі. А може, й собі, бо ніхто так не вміє робити добро, як Шех-ага. Якщо господар забув, допоможе мені він, Осман, він знає, що мені треба, та й не важко здогадатися, коли людина без роботи. А це не годиться. Якщо в чоловіка дружина така красуня, йому не можна бути бідняком. Він би розбійником став, але його дружина мала б усе, що їй забажається.

Мати рідна, що за напасть!

— Ти знову!

— Що ж тут такого? Це я між іншим. А ти сердитися! Отже, слухай про Шех-агу. Велика біда з ним: уже другий день не п’є молока. Це знак, що почне пити горілку. А коли він зап'є, то таке з ним твориться, що не доведи господи. Якби вдома пив, то ще сяк-так, але ж бо ні! Подасться кудись, запхається в якесь село чи інше глухе місце, сипле грошима і п'є, проспиться і знову п’є, так цілих вісім днів, нічого не їсть, тільки ригає і п'є, потім три ночі і три дні спить, наче мрець, і повертається додому як вичавлений, лиця на ньому не знати. І так тричі на рік, а поза тим ані краплі в рот не бере. І ніхто його стримати не може — ні дружина, ні друзі, ніхто. Так колись і богу душу віддасть —

1 ... 58 59 60 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Міша Селимович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фортеця, Міша Селимович"