Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

завважив: десь із засніженої на овиді далини вихопилася запряжена в залубні трійка коней. Вона помітно зближалася, так помітно, що Світозара насторожило те і змусило зупинитись. Коли ж та шалена, гнана через замети трійка наблизилася, радість відчутно залоскотала в грудях: хтось знайомий сидів у залубнях. Пізнати одразу не пізнав, та серцем відчув: таки знайомий. І коні знайомі, і шалений лет їхній десь бачений. Замети круті, і залубні то провалювалися, пірнаючи між них, то знову вихоплювались, так дужо і рвійно вихоплювались на снігові пригірки, здавалось, відірвуться, набравши розгону, від землі й полетять у небо. Та ось вони звернули раптом ліворуч. Доволі круто звернули і явили йому ту, що сиділа в них, одягнена в біле й прикрита яскраво-червленою веретою[66]. Нічого не сказала та жона Світозарові, лиш обернулася в його бік і винагородила звабним сяєвом преліпого виду.

— Данає! Куди ж ти, Данає! — заволав зляканим голосом. — Там Дніпро! Там крутопадь!

Не почула чи не захотіла чути, сягнула купно з залубнями, запряженою в них трійкою коней униз, і тільки віддалено згасаючі звуки пісні її долинули звідти:

Радуйся,

Ой радуйся, земле,

Рік новий

Народився!

Прокинувся, а надворі день уже, і хтось нетерплячий добивається в двері.

— Там є хтось? — покликав челядників. — Відчиніть.

І швидко став одягатися.

У передклітті чекав на нього посланець від київського князя.

— З Новим роком, стольнику!

— Спаси біг. Тебе також.

— Володар наш, князь Велемир, і його жона, княгиня Росава, запрошують тебе розділити з ними святкову радість і святкове застілля.

— Так є вже пізно?

— Не так щоб, а все ж просили не баритися.

— Скажи, невдовзі буду.

Княжа оселя веселила око пишнотами вишивок, різьблених прикрас. Та й господарі не поступалися цим. Одне, вразили Світозара не по літах веселим молодечим видом, а друге вбранням. На князеві святкова сорочка, оздоблена позолоченими бляшками, довга, нижче колін, і підперезана, як і належить, вузьким шовковим поясом. Комір, поділ, манишка та й рукави щедро вишиті червленими та чорними нитками. Ногавиці теж із барвистої заморської тканини, черев’я — з червленої уснії. Усе це надавало високій і дужій статурі князя святковості, ба навіть молодості і знади. Княгиня ж Росава, діти її, що стояли поруч і тулилися до матері, тим, паче приглянулись гостеві. Такі младомладі і такі гожі були, що в Світозара серце йойкнуло і не забарилося збудити непрохану в цей день і серед цієї святковості думку: «А де твоя жона і де твої діти, Світозаре?» Проте знайшов у собі силу перебороти ці жалі і затримав погляд на княгині. Вона видалася йому аж надто тихою та сором’язливою, силилася осміхнутись а чи сказати щось, одначе не годна була підшукати потрібне слово і лиш наливалася червінню та виказувала все одразу — і радість, і сум’яття.

Червінь щік її доречно доповнювали вбрання — білу, з червленою каймою хустку-убрус, спадаючу до самих п’ят туніку з барвистої заморської тканини, наверхник, такий доладний на ній, як і туніка, свіжо вишита по подолу, на рукавах, на комірі.

«Вона у Велемира не перша», — подумав, а вголос сказав:

— З Новим роком, княгине! — вклонився. — І тебе, високо вознесений над землею нашою князю. Най він буде щасливим для вас, роду вашого. З Новим роком, малята, — присів перед дітьми і обдарував їх дарунками.

— Спаси біг, — подякувала за всіх Росава. — Проходь, стольнику, та сідай на краснім кутку нашого терема, хай буде красним для нас все літо.

— То місце господаря, ясна княгине.

— Ба ні, — скинула з себе ніяковість і заясніла ще дужче. — Завжди — так, а нині — ні. Ти перший завітав до нашої оселі, ти й будеш тим Дідом Морозом, що обдаровує в цей день щастям-долею.

Її запросини підтримав князь, і задзвеніла в оселі невимушена, ніби між давно знаними, бесіда, вишукалися дотепи, жарти, не бракувало й розповідей про життя-буття їхніх родів у міжріччі Росі та Дніпра, про вітців, дідів, які знались із тиверцями, не раз і не двічі ходили до моря і за море, купно дбали про закон і благодать у землі Трояновій, насипали вали та споруджували остроги, сторожові вежі по обводах, єднались на січу з супостатом, що ліз у їхні городи, й правились на супостата за доли та гори.

Княгиня не засиділась біля них — почали сходитися гості, і вона подалася зустрічати захожих та припрошувати до столу, затим правила челяддю, яка носила вже страви та заставляла ними столи.

Що більше збиралося люду, то певнішою ставала Світозарова мисль: князь Велемир запросив на гостину мало не всіх чільних мужів, що є у Києві. Буде достойний новорічного свята пир і достойне такій нагоді веселіє.

«А як-то тим, що гибіють, занесені снігами, на відселенні, що нишкнуть най і по куштах, все ж під обрами? На що вони уповають нині і чи уповають взагалі?»

Кожен із тих, що переступають поріг гостинного терема, норовить велемовніше і сердечніше привітати князя, княгиню. Чути їх улесливі чи дотепні словеса і за столом, не бракує й іскристого чи просто добродушно-веселого сміху, а Світозар усе ще не може прогнати від себе невідступну думу про кревних, що опинилися під аварами чи терплять муку через аварів, як не може зрушити з серця й каменя, що поклали ці думи колись, кладуть і нині. Такий, що підвівся б і пішов, коли б це зручно та можливо. Бігме, зовсім зайвим почуває себе серед веселих та щасливих, хоча новорічне щастя, як і веселіє, он яке доречне.

«Це княгиня Росава купно з дітьми своїми розтеребила в мені давню і невигойну рану. Ано, побачив, яке воно, людське щастя, — і збагнув, як багато втратив, не замавши Данаї яко жони. Сплив час, спливли за часом її пестощі, крадені ночами утіхи — і нічого від того, що було утіхою, не лишилося».

Що ж має робити? Податися по зимі в Дулібію і вихопити звідти Данаю, поки можливо ще, доки не пізно? А чи Даная погодиться піти? Що, коли справді розгнівалася на князів землі Троянової, а відтак і на нього, свою завчасно згаслу надію?

Київські мужі, нинішні княжі гості, не приховували того, що, було в них на мислі, надто коли пригостилися медами. Хвалили князя і хвалились, мріяли уголос про те, що жде їх, родаків їхніх завтра, післязавтра і почували себе он якими обнадієними.