Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Без крові. Така історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Без крові. Така історія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Без крові. Така історія" автора Алессандро Барікко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 82
Перейти на сторінку:
Він такого не заслуговував. Насправді, мені він запам’ятався шляхетним і чепурним. Йому був притаманний аристократизм справжнього американця. Звісно, я була закохана в нього. Чи мав він недобрі наміри, підвозячи мене додому? Хтозна. Я й дотепер пам’ятаю аромат його парфумів, коли він нахилився до мене в машині, перш ніж я вийшла, і поцілував у щічку. Зараз, маючи вже стільки років, я бачу в тому цілунку багато що. І недобрі наміри, звичайно, теж. Зараз, коли я вже відчула щемливий біль від того, що твої бажання надто юнацькі як на твій вік, я можу впізнати те саме відчуття в посмішці пана Фарела, яку він подарував мені, випускаючи з авто. Я навіть почувалася дещо розчарованою. Адже мені той цілунок здався батьківським цілунком, подарованим дочці. Я геть нічого не розуміла. Дивовижно, як ми доживаємо до зрілих років, ще не розуміючи нічого у тому, що таке справжнє життя, доросле життя.

Я писала для Ультімо, це я знаю напевне. Я навмисне забувала свого щоденника де лишень могла, а він читав і обережненько клав на місце. Ніколи мені нічого не казав. Але я знала, що він читав його. Ми були, неначе дві юні ув’язнені душі, що перебували у безглуздому засланні, і все, що нам лишалося, — це мріяти про те, чого ми не мали. Мрії. У нього була його дорога в безвісті, сповнена всіма тими поворотами, що він украв у світу. А я йому писала. Чи собі? Хтозна.

Ми були далекими від усього. Занадто далекими.

Лише тепер я розумію, що то було найкраще з усього, що я зробила за життя. Ті місяці, що я провела з Ультімо, розвозячи фортеп’яно. І вечори, коли я для нього писала. Часто я записувала історії, що почула від нього. Мені подобалось перетворювати його на героя роману, художню вигадку. Я хотіла упевнити його, що він — особливий, як ті, про кого читаєш у книжках, чи ті, про кого він читав у коміксах. Герой. Саме так, може, я хотіла, щоб він знав, що він був для мене героєм.

Хоч я ніколи в житті не наважуся йому про це сказати.

І ніколи не говорила. Навіть зараз, коли стала освіченою і доброзичливою, але на цьому все. Я оніміла в якусь давно забуту мить свого дівоцтва, а потім нічого більше не можна було вдіяти.

Писати — так, я писала багато. Але ж писання — це витончена форма мовчання.

Я поїхала звідти за тиждень, узявши квиток на потяг до Рима і приїхавши сюди. Аби знайти потрібне місце, мені знадобилося трохи часу, адже Ультімо завжди говорив плутано, коли йшлося про місцезнаходження. Мені сто разів кортіло повернутися назад, проте я все ж таки знайшла загублену в сільській місцевості стареньку будівлю. На її стінах ще виднівся затертий слід від напису: «Гараж Ліберо Паррі». Я розумію, що це безглуздя. Але які ж ми гарні люди, якщо ще здатні на таке безглуздя. Своєму чоловікові я сказала, що маю обов’язково відвідати те місце і зробити це наодинці. Він зрозумів. Можливо, я маю розповісти, що ми з Василієм Зарубіним дійсно побралися (Василій, кохання моє), я маю від нього двійко діточок і привілеї заміжньої і багатої жінки. У нас чудовий маєток у Римі, за п’яцца дель Джезу, а влітку ми їздимо на море на Мінорку, де ще дме вітер з океану. У нашому будинку повно картин, а от фортеп’яно немає жодного. Принаймні щодо цього я була чесною. Іноді я наспівую «Going back». Тихесенько.

Я щаслива жінка, така, якою і має бути будь-яка інша у сяйві мого блискучого віку. У мене вишукані слабкості і сповнені чарівності рубці. Я позбулася ілюзій щодо людської шляхетності, а тому навчилася цінувати їхнє неоціненне мистецтво уживатися з власною недосконалістю. Врешті, я ставлюся милосердно і до себе, і до інших. Тож я готова зустріти старість, наперед тішачись, що зможу доходити до крайнощів і робити дурниці. Якщо в зрілому віці ви отримали все, що бажали, тоді старість стає немов другим дитинством, і ви знову починаєте пустувати, тільки тепер поряд немає нікого, хто наказав би вам зупинитися.

Я щаслива жінка і, можливо, саме тому опинилася тут, перед потертим написом «Гараж». Клянуся, що вже багато років я не згадувала ані про Ультімо, ані про фортеп’яно, ані про уроки за десять центів. І щоденник цей зберігся лише тому, що я ніколи нічого не викидаю. Якщо я досі зберігаю квитки на недільний луна-парк, то як же я могла викинути цей щоденник? Та це вже в минулому, як і багато іншого. Я не знаю напевне, але мені здається, що те, що сталося, було ніби несподіваним усвідомленням власного минулого, яке прийшло одного дня на схилі віку. Спочатку це були віддалені, ледь освітлені фігури, і раптом вони наближаються до тебе, повнокровні, залляті світлом, неначе герої припізнілої вистави. І ти не можеш відігнати від себе відчуття, що їх конче необхідно прийняти, як запрошення чи як неочікуваних гостей, як

Я втомилася.

22:45.

Хочу зробити все так, як колись.

10:45 вечора.

Порожнє ліжко.

Я не лягаю спати не поївши. Я тепер ніколи не лягаю спати голодною.

Єлизавета.

Єлизавета — груди вип’яті вперед, волосся гарно зачесане.

Наступного дня

На будівлі був затертий напис «Гараж», а от хазяїнів більше не було. Одна гарна пані мені розповіла, що родина Паррі бозна-як давно переїхала до міста.

— Уже минуло років зо двадцять, — розповіла жінка. — А вам відомо щось про нещасний випадок? — спитала.

— Небагато, — відповіла я.

— Вони переїхали до міста, — сказала жінка насамкінець.

— Вони ж живі, чи не так? — спитала я.

Жінка лише плечима знизала.

Єдиною людиною, яку я могла ще знайти після стількох років, був Ультімів батько. Відверто кажучи, я не певна, що знов хочу зустріти Ультімо. Я тільки дуже хотіла дізнатися про нього більше. Може, я хотіла дізнатись більше про себе. Мені ніби захотілося побачити той світ, який бачив він. Торкнутися рукою тих речей, яких він торкався.

Я спитала, чи залишилося від них щось таке. Пані відповіла, що нічого не має, а потім кивнула в бік шляху. Там, одна коло одної, немов загородження, лежала купа старих покришок і вицвілої сірої гуми. Вона простяглася на кілька метрів уздовж дороги, а далі — пустка. Я підійшла і торкнулася рукою. «Ультімо», — прошепотіла. Хоч це було і не просто, та я могла б знайти в Удіне того священика. Мені подобалася думка

1 ... 58 59 60 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без крові. Така історія"