Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

Японський павільйон,

в якому герой їздить на гонді.

Цвіла сакура, вирушали, відімкнувши гараж, самураї. Викочувалася гонда, запрошуючи всередину.

Я вмостився на передньому сидженні, коло водія. Ми їхали, й обабіч пропливали тумани й кургани, засніжені верховини гір і засипані піском рибальські селища. Ми їхали услід за вказівниками, з Гокайдо на Гонсю, з Гонсю на Кюсю, з Кюсю на Окінаву, з Окінави звертали на гайвей, який вів у Токіо і Кіото, з холодної засніженої зими в теплі й співочі субтропіки, через тайфуни і фени з ласкавими, майже пестливими іменами, втікаючи від цунамі назустріч сонцю і тиші, й обабіч крислатіли червоні сосни. Ми купалися в затоках і відпочивали на матах з рисової соломи і болотяної трави, їли суші і пили саке, і водій дружелюбно висадив мене біля наступного павільйону.

Павільйон Альгамбра,

в якому герой проходжається садами і відвідує Музей Звитяги.

Досить було, взявши до уваги сторіччя, які вона тут незрушно стоїть, поглянути на неї, аби переконатися, що її міцні мури не здатний підкорити жодний інший завойовник, крім того, ім’я для якого — Час. Його зелене вояцтво, пінії і чагарі, рік у рік, сторіччя за сторіччям, взявши в облогу, здиралися давніми мурами — загадковою архітектурою з трьома поясами мілітарності, що ревниво охороняли мир, схожий на рай, усередині.

Я ввійшов через Браму Справедливості. Навідпочивавшись у садах і наслухавшись, як хлюпоче вода, я піднявся східцями у Вежу Честі, верхівка якої була надламана. На миртовому подвір’ї я затримався довше, спокушений розквітлими кущами мирту з прямокутником погідного неба посередині, відтак увійшов до приміщення, в якому сьогодні розташовується музей, де тими днями висіло полотно пензля Оноре Дом’є, на якому в повному бойовому обладунку зображено її славетного визволителя і яке люб’язно надала Нова Пінакотека.

Я вклонився йому, моєму Сідові — захищений дірявим щитом і озброєний тупим (з поваги до ближнього) списом, він прогнав сарацинів і визволив бранок із мавританської неволі, пошлюбивши найсексуальнішу із них, Дусю.

Неподалік від картини стояло зроблене під цю оказію опудало Росинанта, на якому ідальґо здійснив свої неперевершені подвиги. Огиреві, якого після смерті вительбушили і змуміфікували, випало так само жити у віках, як і його господареві. «Привіт, друже!» — поплескав я його по плечі. «Ось твій лицар», — показав я на полотно, вимощене олійними фарбами, і Росинант радісно вишкірив жовті зуби.

Павільйон,

в якому герой відвідує АЛЕКСАНДРІЙСЬКУ БІБЛІОТЕКУ.

Діалог № 1.

— Я хочу записатися до Вашої бібліотеки. Я багато читав про неї і буду вважати великою честю стати її користувачем.

— Ваш паспорт.

— Будь ласка.

— Де це, Україна?

— На північ від Понтійського моря.

— Тракія?

— Північніше. І дещо східніше.

— Якийсь інший документ маєте?

— Ні.

— Фотографію?

— Будь ласка.

— Ви мусите поквапитися.

— Я нікуди не поспішаю.

— Ви потрапили в не дуже зручний час.

— Я хотів би її просто побачити.

— Дещо Ви ще встигнете побачити.

Діалог № 2.

— Що ти робиш?!

— Розігріваю грубку.

— Рукописи не горять.

— Га-га-га. Го-го-го. Ти знаєш, скільки я вже спалив?

— Як ти смієш!

— Наказ.

— Чий?

— Вони суперечать єдино правильному вченню.

— Ти Герострат.

— Мене ще так ніхто не називав.

— Ти фанатик.

— Я виконавець.

— Книжки живі.

— Щось не чути, аби вони волали.

— Це скарбниця.

— Кожна скарбниця на те, щоб її спустошували.

— Наповнювали.

— Ти мене відволікаєш.

— Книжка — це світ.

— Заблукати можна.

— Без неї людина убогіє.

— Мій володар має лише одну книжку. Господь — покровитель мого володаря.

— Але ж її теж хтось писав. Той, хто її писав, міг помилятися.

— Її писав Господь.

— Господь не пише книжок.

— Господь її диктував.

— Той, хто записував, міг недочути, наплутати.

— Мій володар — найбагатший.

— Він убогий.

— Він мудрий. Дбає про підданців. Береже їх від скверни. Все вже сказано.

— Рівно нічого.

— Все вже сказано в книжці, яку має володар. Всі решта — або брехня, або повторення сказаного. Їх необхідно знищити. Вони ведуть у нікуди.

— Вони ведуть у житті.

— Вони від лукавого.

— Вони від людей і роблять життя стерпним.

— Стерпний, хто сумирний.

— Вони окрилюють.

— Людина — не птах.

— Ще й який!

— Який не літає.

— Книжки створюють мрію. Легенду. Світ.

Парк Ostarrichi,

в якому є ґоти, вандали, маркомани, бурґунди і ланґобарди.

— Ви побудуєте місто.

— Бууууу.

— І назвете його Париж.

— Бууууу.

— Лондон.

— Бууууу.

— Берлін.

— Бууууу.

— Вам буде тепло.

— Бууууу.

— Вам не потрібно буде вдягатися в шкури вбитих тварин і грітися біля вогнищ.

— Бууууу.

— Ви будете жити в затишних помешканнях.

— Бууууу.

— Ви не будете срати на морозі посеред поля.

Я починав дратуватися — їхнє безперестанне букання виводило мене з рівноваги: то це і є вони, майбутні творці цивілізації, які тільки й уміють, що букати?

— Вам буде краще, ніж римлянам, яким ви заздрите.

— Бууууу.

— Ви будете влаштовувати вчені диспути.

— Бууууу.

— І полагоджувати все за столом перемовин.

— Бууууу.

— Вмітимете читати і писати.

— Бууууу.

— Спроможетеся формулювати думку.

— Бууууу.

— Матимете словниковий запас.

— Бууууу.

— Закладете основи парламентаризму.

— Бууууу.

— Побудуєте високо розвинені демократії.

— Бууууу.

— Полетите в космос.

Тоді один із них, що мав довжелезну бороду, якою стікав лій, підступив ближче до мене і, показуючи на мене засмаженим стегном, стисненим у волохатій руці, прогундосив:

— Він нас дурить.

Тоді підвівся інший, котрий тримав у руках дерев’яну гидоту, що нагадувала музичний інструмент:

— Він — поет.

Після чого той перший рикнув:

— Оспівай мої подвиги, — й оголив свої порубцьовані волохаті груди.

Павільйон,

в якому відбувається остання спроба навернення.

Назустріч вийшов директор музею.

— Вітаємо гостя. Запрошуємо до нашого музею.

— Як називається ваш музей?

— «ТРИПІЛЛЯ». Музей древньої культури і давнього побуту.

— Де це, Трипілля?

— Там, де ми стоїмо. Тут.

— Ми стоїмо на культурі...

— На