Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

Не можу дихати. Тіло скувало і, здається, я не відчуваю правий бік. Хочу підняти руку, та вона мене не слухається. Розплющую очі, сподіваючись, що рука на місці, а я не в лікарні прикута до ліжка, чи ще щось гірше. Перед очима темно-сині фіранки, ті самі, дивлячись на які, я вчора засинала. Рука?! Рука на місті… але не моя.

- Аааааа! - підскакую, скидаючи з себе чужу руку, що притискає мене до матрацу. Закручуюсь у ковдрі і падаю з ліжка, не забувши гепнутись головою об радіатор. 

- Що сталось?! - володар руки підводиться і розфокусовано дивиться на мене.

- Що ти тут робиш? Ти ж маєш бути на чергуванні, - здивовано запитую, коли бачу перед собою заспаного Славу.

Голову пронизує біль і я торкаюсь потилиці, щоб впевнитись, що немає крові. Коли дивлюсь на чисті пальці, зітхаю з полегшенням, але по щоках течуть сльози, бо голова все одно болить, дупу забила при падінні, а рука все ще затерпла  і не слухається мене. 

Слава підскакує з ліжка і, наче я нічого не важу, піднімає з підлоги і садить на ліжко. Сідає навпроти навпочіпки і дивиться мені у вічі.

- Голова крутиться? - запитує стурбовано, а я лише хитаю головою. - Нудить?

- Ні, - відповідаю і знову торкаюсь болючого місця на голові.

Він підводиться і нахиляє мою голову, щоб оглянути.

- Що сталося? - у кімнату вривається Андрій. - Що ти тут робиш? - кидає брату, але одразу переводить погляд на мене. - Що у вас знову трапилось?

- Тобто, ви у мене запитуєте, що я роблю вдома, у своїй кімнаті та ще й у власному ліжку? - перепитує єхидно не відволікаючись від огляду. - Краще принеси щось холодне з морозилки, - звертається до брата.

- Ще якісь скарги є? 

- Ні, - відповідаю швидко, щоб не бовкнути зайвого про забиті сідниці.

- Приклади до потилиці холодне, і різко не підводься, щоб голова не закружилась, - він відходить від мене і дістає з шафи речі, і хоч мені і не зручно обертатися, але я все одно це роблю. В голові трохи туманно, але незрозуміло від чого саме, чи то від удару об радіатор, чи то від гарного чоловічого тіла одягненого лише у боксери.

Мій мозок починає потроху підмерзати, від пакета заморожених броколі, який я все ще тримаю на потилиці. Якби мені дали заморожену курячу гомілку, то скоріш за все я б так не здивувалась, як при вигляді цих овочів. Цікаво, хто з хлопців таке їсть, бо щось я не помічала за ними любові до овочів.

- Сніданок готовий, - каже Андрій і по черзі ставить на стіл три тарілки з омлетом та помідорами. Слава розливає по чашках свіжозварену каву і сідає навпроти мене. Що з ним не так?! Чому він вже вкотре сідає навпроти наче хоче відгородитися від мене столом, хоча в той самий час не зводить з мене очей. Як я маю поводитись, коли його погляд пропалює в мені дірки, але сам він мовчить. 

Андрій дає вказівки, як мені не спалитись перед Галиною Володимирівною, щодо мого “випадкового візиту”, а я лише угукаю і наминаю смачну яєчню. Даша вже мала приїхати до Галини Володимирівни, тому після сніданку ми одразу збираємось і теж вирушаємо в дорогу. Хоча будинок батьків і розташований через вулицю, ми все одно їдемо на машині. При чому кожен з братів їде на своїй, бо поки ми з дівчатами будемо обговорювати свято, вони планують поїхати кожен у своїх справах. Ось тобі і спільні вихідні, мене з Дашею кидають під потяг, а самі тікати. Я сідаю в автівку Андрія, бо саме з ним я приїхала, хоча інший водій і не дає мені права вибору виїжджаючи з подвір'я першим.

- Саша, діти приїхали! - голосно кличе чоловіка Галина Володимирівна, коли ми переступаємо поріг будинку. - Аліночка люба, я так рада тебе бачити, - вона міцно обіймає мене і цілує в обидві щоки. Я спочатку трохи ніяковію, але теж обіймаю її у відповідь. На порозі з'являється Олександр Петрович, вітається з синами і теж обіймає мене, а я чомусь відчуваю себе зрадницею, якій не місце у цьому будинку. 

Даша вже на місці і актриса з неї краща ніж з мене, бо вона так правдоподібно дивується коли бачить нас, що я і сама б повірила наче ця зустріч випадкова.

Галина Володимирівна заварює чай і нарізає шматочками ще теплий пиріг. Так приємно бути частиною цієї родини, навіть якщо просто у якості гостя. Батьки хлопців нагадують мені Надю з Ярославом, такі ж позитивні та веселі, а їхня ніжність до вже дорослих дітей не може не розчулювати. Вони кепкують один з одного, та не жаліють хлопців коли розповідають про їхні дитячі витівки. З їх слів я розумію, що Андрій бешкетник ще з дитинства, а Слава навіть у шкільні часи був серйозним та зібраним, бо вже тоді вирішив, що буде лікарем, а тому сумлінно вчився на відміну від брата.

- Ну і як це називається, - незадоволено бурчить Олександр Петрович, коли сини зібрались від’їхати у справах. - Тільки но приїхали, а вже тікають.

- Сашо, не сварись на хлопців, нехай їдуть, нам з дівчатами і так є про що попліткувати, - Галина Володимирівна змовницьки посміхається нам з Дашею. 

- Ну раз така справа, то пліткуйте, - жартома каже чоловік, коли двері за хлопцями закриваються. - А я піду телевізор подивлюсь, може щось цікаве покажуть.

- Аліночко, так добре, що ти приїхала, нам з Дашею буде потрібна твоя допомога. Якщо ти погодишся, звісно, - з надією каже жінка. 

- Якщо я можу вам чимось допомогти, то я залюбки.

- В Андрія та Славочки невдовзі день народження і ми з Дашею влаштовуємо їм сюрприз, - з ніжністю дивиться на дівчину, і я розумію, що вона таки не полишає надію, що ці двоє перейдуть від режиму “дружній секс” до справжніх, на її думку, стосунків.

- Нічого собі, - намагаюсь говорити здивовано, - це ж вже першого квітня.

- Такий собі жарт долі, - каже жартома, мабуть, натякаючи на день гумору саме у цей день. По іншому цей день ще називають днем дурня, і судячи з поведінки Слави останніми днями, я б назвала цей день саме так, на його честь.

- А що саме ви хочете влаштувати і де, бо часу небагато залишилось, - переходжу одразу до діла.