Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Наступні два дні Мирослав провів у будинку Богдана.

Він майже не виходив на вулицю, але особливих незручностей із цього приводу не відчував. Залишитись Богдан запропонував йому ще в п'ятницю ввечері, але за умови, що світитися на публіці вони не будуть. Якщо ні, то він відвіз би Мирослава до гуртожитку. Але не довелося – Мирослав не хотів повертатися в порожню кімнату, всю просочену відчаєм за ті дні, поки він лежав і страждав.

Мирослав залишився, освоївся та заборонив собі думати про погане.

Він не знав, як виглядатиме день, коли все піде прахом, і щоразу сподівався, що цей конкретний день був не тим самим.

І з чого він узяв, що станеться щось погане? Мирослав не міг пояснити, чому кожну срану секунду відчував, ніби ходив по дуже тонкій кризі, ризикуючи провалитися. Але він настільки зріднився з відчуттям небезпеки, що від гучних звуків часом здригався, ніби в цю секунду падав крізь провалля у сходах.

На щастя, він хоч би маскувався добре.

Богдан нічого не помітив, він раз у раз кликав Мирослава до себе, щоб переглянути свіжі публікації ЗМІ чи новини по ТБ, разом порадіти тому шуму, що вони зчинили, щоб утопити Білецького.

Навіть не сумніваючись у перемозі, Богдан і Мирослава намагався переконати, що незабаром усе налагодиться.

І він так усміхався, так щиро посміхався, що Мирослав прикушував язик і погоджувався.

Жодного разу він так і не сказав Богдану, що навіть арешт Білецького не вирішить його проблеми. Інформація продовжить жити, навіть якщо шантажиста сховають за ґрати. І якщо Білецький розповість (а він міг би це зробити через банальну помсту, оскільки Мирослав був цінний тим, що приносив гроші на перегонах), навіть броньовані двері вдома у Богдана не врятують його від…

Власне, Мирослав не уявляв, хто міг би влаштувати на нього полювання.

Сидячи з Богданом на дивані, насолоджуючись тим, як сам мер міста масажував йому п'яти, Мирослав віддалився від кримінальних розбірок по максимуму. Свідомість вимагала заслуженого відпочинку та підкидала все нові та нові дози легковажності. Можливо, в Олександра Зотова дійсно сотні ворогів, але не всі ж готові піти на вбивство ні в чому не винної людини. Та й як його можна шантажувати, якщо Зотову начхати, що станеться з його сином? Чи ні? Фокус у тому, що, поки цього не станеться, Мирослав не дізнається, мав рацію він чи помилявся.

– Чорт, я мало не забув, – ляснув себе по стегну Богдан і обережно переклав ногу Мирослава на диван. – Один момент!

Вставши, він перетнув кімнату і відкрив ящик високого комода.

Мирослав проводив його поглядом з-під опущених вій.

У кімнаті не горіло світло, а полум'я електричного каміна створювало химерні тіні на стіні. Повернувшись, Богдан сховав у руках щось маленьке, і Мирослав посміхнувся, підвівшись на ліктях.

– Що ти вигадав?

– Так, доведеться мене вислухати, щоб подарунок по-дурному не виглядав. – Богдан сів на диван, підсунувши під себе ліву ногу. – Я наче не розповідав тобі, що моя мати працювала етнографом?

Мирослав хитнув головою, не рухаючись.

«Він сказав – подарунок?» – звучало у нього в голові.

– Тепер знатимеш. Ось. Так от, в дитинстві я часто слухав розповіді про всякі свята, стародавні традиції і… обереги, – опустив повіки Богдан. –  Здається, що з самого дитинства у мене вони були, обереги. Мама казала, що оберегом може стати будь-яка річ, головне – в це повірити. Якось я два місяці носив у кишені куртки курячу кісточку, дуже сподіваючись, що вона принесе щастя на контрольних у школі.

– Курка не постраждала?

– Постраждала, – сказав Богдан удавано-серйозно. – Але на птахофабриці.

Мирослав не витримав і засміявся.

– Добре, кажи далі, – попросив він.

– Я подумав, що й тобі потрібний оберіг, Мирославе. Але щодо подарунків я… Ну, зовсім нікчема, абсолютно фантазії нема.

- Не треба так…

– Сподіваюся, тобі сподобається, – Богдан простяг оксамитову коробочку синього кольору. Почекавши трохи, сам вклав її в тремтливі пальці Мирослава, нездатного навіть руку розтиснути. – Принаймні з цим буде зручніше, ніж із кісточкою. І не так ніяково.

– Я не можу.

– Можеш. Це ж не просто подарунок, а оберіг. Мама казала, що кожним оберегом я можу скористатися лише раз, коли ситуація паршивою стане. – Богдан накрив зап'ястя Мирослава долонею. – Не знаю, ти можеш робити так само. Це ніби… заспокоює, робить життя не таким лайном. Замість того, щоб скаржитися, ти сидиш і думаєш, що тобі не так і погано, щоб просрати свій оберіг, що сьогодні ти потерпиш і без нього. Розумієш про що я?

Заворожений голосом, він клацнув замком і відкрив коробку.

Усередині був перстень. Не дуже великий, але й не жіночно-витончений.

Срібний, мабуть, із темним круглим каменем.

Мирослав узяв його двома пальцями, наблизивши до обличчя.

– Це онікс, до очей підбирав.

– Не можу, Богдане, – уже не так упевнено повторив він. – Скільки ти витратив на нього? Чому не…

– Не дуже багато.

– Богдане.

– Я тебе зараз покусаю, – схилив голову Богдан.

Мирослав знову подивився на перстень, усвідомлюючи, як багато стояло за прикрасою. Богдан його вибрав, купив, приніс додому, щоб у потрібну мить подарувати, а Мирослав, як ідіот, усе псував. Скільки ще він матиме таких моментів? Їм навіть вийти з дому разом не можна, а значить, жодних спільних обідів у кафе, вуличних розмов, спільних покупок ламп, килимів або паперу для принтера. Лише кілька вкрадених вечорів щастя та кохання з Богданом, які Мирослав пообіцяв запам'ятати назавжди.

– Гаразд, добре, – Мирослав закусив губу, ховаючи посмішку. – Лише один раз його можна використовувати, так?

– Мама так говорила, – Богдан обережно взяв у Мирослава перстень. – Боже, сподіваюся, я хоч би з розміром вгадав. У тебе дуже витончені руки, тонкі пальці, як у дівчат, ти це помічав?

– Ні.

Мирослав дозволив Богданові взяти його за ліву руку, поворухнув безіменним пальцем, натякаючи, що саме на ньому збирається носити перстень. І Богдан, пестячи шкіру прохолодним металом, одягнув оберіг йому на палець. Він таки-вгадав із розміром. Ну майже вгадав!