Читати книгу - "Війна і мир"

князь Андрій з презирством дивився на ці нескінченні команди, повозки, парки, артилерію, які перемішались, і знову найрізноманітніші повозки, повозки й повозки, що випереджали одна одну і в три, в чотири ряди захаращували болотистий шлях. З усіх боків, ззаду і спереду, доки сягав слух, чутно було звуки коліс, гуркотіння кузовів, возів і лафетів, кінський тупіт, удари батогом, вигуки погоничів, лайку солдатів, денщиків та офіцерів. По краях шляху раз у раз впадали в око то здохлі оббіловані й необбіловані коні, то поламані повозки, біля яких, чогось чекаючи, сиділи самотні солдати, то юрми солдатів, що, відділившись від команд, простували в сусідні села або несли з сіл курей, овець, сіно, чи мішки, чимсь наповнені. На спусках і підйомах юрми густішали, і стояв безперервний стогін галасу. Солдати, вгрузаючи по коліна в болото, руками підхоплювали гармати й фури; билися батоги, сковзали копита, рвались посторонки і надсаджувалися від вигуків груди. Офіцери, що керували рухом, проїжджали то вперед, то назад між обозами. Голоси їх було погано чути серед загального гудіння, і по обличчях їхніх видно було, що вони зневірялися в можливості припинити це безладдя.

"Voilà le cher2 православне воїнство",— подумав Волконський, згадуючи слова Білібіна.

Бажаючи спитати кого-небудь з цих людей, де головнокомандуючий, він під'їхав до обозу. Просто проти нього їхав чудний, однокінний екіпаж, очевидно, влаштований домашніми солдатськими засобами, щось середнє між возом, кабріолетом і коляскою. В екіпажі поганяв солдат і сиділа під шкіряним верхом за фартухом жінка, вся обв'язана хустками. Князь Андрій

1 "Цю російську армію, яку англійське золото перенесло сюди а того краю світу, ми примусимо зазнати тієї ж долі (долі Ульмської армії)", 2 Ось воно, миле

під'їхав і вже звернувся з запитанням до солдата, коли його увагу привернув одчайдушний крик жінки, що сиділа в халабудці. Офіцер, який завідував обозом, бив солдата, що сидів кучером у цій колясці, за те, що він хотів об'їхати інших, і нагайка влучала по фартуху екіпажа. Жінка верещала. Побачивши князя Андрія, вона виставилася з-під фартуха і, махаючи худими руками, вийнятими з-під килимової хустки, кричала:

— Ад'ютанте! Пане ад'ютант!.. Ради бога... захистіть... Що ж це буде?.. Я лікарська 'дружина сьомого єгерського... не пускають; ми відстали, своїх загубили...

— На гамуз зіб'ю, завертай! — кричав розлючений офіцер на солдата,— завертай назад із шлюхою своєю.

— Пане ад'ютант, захистіть! Що ж це таке? — кричала лі-карша.

— Звольте пропустити цю повозку. Хіба ви не бачите, що це жінка? — сказав князь Андрій, під'їжджаючи до офіцера.

Офіцер глянув на нього і, не відповідаючи, повернувся знову до ссуїдата: — Я тебе об'їду... Назад!

— Пропустіть, я вам кажу,— знову сказав, підбираючи губи, князь Андрій.

— А ти хто такий? — раптом з п'яною люттю звернувся до нього офіцер.— Ти хто такий? Ти (він особливо напирав на ти) начальник, чи що? Тут я начальник, а не ти. Ти, назад,— повторив він,— на гамуз зіб'ю!

Цей вислів, видно, сподобався офіцерові.

— Гарно відрізав ад'ютантикові,— почувся голос ззаду. Князь Андрій бачив, що офіцер був у тому п'яному припадку

безпричинної люті, в якому люди не пам'ятають, що говорять. Він бачив, що його заступництво за лікарську дружину в халабудці сповнене того, чого він боявся більш за все на світі, того, що називається ridicule *, але інстинкт його говорив інше. Не встиг офіцер доказати останніх слів, як князь Андрій із спотвореним од люті обличчям під'їхав до нього і підняв нагайку:

— Зво-льте про-пу-сти-ти!

Офіцер махнув рукою і квапливо від'їхав геть.

— Усе через цих, через штабних, безладдя все,— пробурчав він.— Робіть же, як знаєте.

Князь Андрій квапливо, не зводячи очей, від'їхав од лікарської дружини, яка називала його рятівником, і, з огидою згадуючи найменші подробиці цієї принизливої сцени, помчав далі до того села, де, як йому сказали, перебував головнокомандуючий.

В'їхавши в село, він зліз з коня і пішов до першого будинку з наміром відпочити хоч яку хвилину,'з'їсти що-небудь і привести в порядок усі ті образливі думки, що мучили його. "Це юрма мерзотників, а не військо",— подумав він, підходячи до

1 смішним,

вікна першого будинку, коли знайомий йому голос назвав його на ім'я.

Він оглянувся. З маленького вікна виставлялося вродливе обличчя Несвицького. Несвицький, пережовуючи щось соковитим ротом і махаючи руками, кликав його до себе.

— Волконський, Волконський! Не чуєш, чи що? Йди скоріше,— гукав він.

Увійшовши в будинок, князь Андрій побачив Несвицького і ще одного ад'ютанта, які перекушували' чимсь. Вони квапливо звернулися до Волконського з запитанням, чи не знає він чого нового. На їхніх таких знайомих йому обличчях князь Андрій прочитав вираз тривоги і неспокою. Вираз цей особливо помітний був на завжди усміхненому обличчі Несвицького.

— Де головнокомандуючий? — спитав Волконський.

— Тут, у тому будинку,— відповів ад'ютант.

— Ну що, це правда, що мир і капітуляція? — спитав