Читати книгу - "Третій рівень. Короткі історії"

— Не вірю. Ніколи не вірила. Але у цей повірити готова. Ви…

Крейзі не дав закінчити фразу.

— Може, поговоримо про знаки не телефоном?

— А…

— Я біля вашого будинку. Зараз подзвоню — відчиніть, будь ласка.

Він ступив до парадного й став так, аби в камеру потрапив він сам і шампанське в його лівій руці.

Довго не чекав.

Замок клацнув, вхід вільний.

7

Жінка, з якою говорив, жила в старій скромній квартирі на другому поверсі.

Шукаючи варіанти проникнення, Крейзі попросив Савосту, аби той знайшов можливість отримати список всіх тутешніх мешканців. Порівняно з багатоквартирним домом на Оболоні, тут проживало небагато народу. Здебільшого заможні, котрі свого часу змогли викупити нерухомість задля можливості жити в самому серці Києва. Проте дехто зі старожилів лишився.

Донька офіцера радянської армії підійшла Крейзі якнайкраще.

Жінці нещодавно виповнилося п’ятдесят шість. Вона не виглядала на свої роки, але не молодилася навмисне. Поліна Петрівна Воронова являла собою той тип, який поступово відходить — київська кісточка, четверте покоління киян. Батьків уже поховала, тата раніше, маму — минулоріч. Із чоловіком розлучилася, діти — хто де. Але Поліна Петрівна, як встиг помітити й зрозуміти Крейзі, не почувалася старою, усіма покинутою. Ні, вона була літня, тобто — в літах, на пенсію не збиралася. Намагалася відвідувати всі прем’єри в Опері, дякувати Богові, вона поруч, була завсідницею багатьох мистецьких заходів, ходила в басейн, виходила рано вранці на пробіжки Хрещатиком.

Познайомитися там із нею для Крейзі було нескладно.

Йому навіть не довелося нічого спеціально вигадувати. Лиш розказав свою історію, не вдаючись у зайві подробиці. Поліна Петрівна була прихильна до ветеранів. Не жаліла, але дуже легко говорила з ними про війну й мир, про можливе й неможливе в цій війні, підсвідомо прагнучи виглядати кимось на кшталт психолога-порадника.

Крейзі того не потребував, йому хотілося гри й довіри. Він від самого початку окреслив дистанцію: Поліна Петрівна — старша жінка, друг, близька людина, з якою можна поділитися особистим у важку годину. Більше нічого. Хоч певну, зрілу жіночу привабливість вона зберегла, вмикати Казанову не збирався. Навіть гратися в почуття до жінки, котра не втратила, за її власним визначенням, пізню молодість, не збирався.

Готував значно більший обман. Планував використати Воронову як відмичку. Тож вдавати закоханого — зайвий клопіт і напруження звивин.

Обладнаний глушником пістолет йому видав той самий мовчазний помічник Савости. Весь цей час Крейзі тримав зброю при собі. Спершу напружувався, коли бачив патрульних чи фіксував поліцейську машину. Поступово звик: нема їм до людського виру діла, перебільшена їхня пильність. Навіть кілька разів привітався для куражу, проходячи повз машину чи розминаючись із поліцейськими на вулицях. Нуль емоцій, хіба якось дівчина у форменому картузі машинально кивнула у відповідь та для чогось козирнула. Зараз, як і завжди, пістолет був під пахвою, в м’якій наплічній кобурі.

Блакитні рукавички вдягнув, поки піднімався сходами.

Старша приятелька чекала в дверях, кутаючись у смугастий махровий халат. Заспаною не виглядала. Більше того — досі не змила косметику, хоча не зловживала штучною красою, накладала помірно, зі смаком. Склалося враження, що Поліна Петрівна ось щойно прийшла з театру, куди полюбляла ходити, пила чай, обмірковувала, перетравлювала виставу, а халат накинула за звичкою, поверх одягу. Забарвлення робило Воронову схожою на тигрицю.

Посміхнулася назустріч — та погляд здивований, запитання в очах.

Але більше Поліна Воронова його не цікавила.

Крейзі не мав бодай приблизного плану подальших дій. Вбивати жінку не збирався, хоч вона і знає його в обличчя, при нагоді може впізнати. Та не буде нагоди. Він назвав себе вигаданим іменем та прізвищем. Фронтовик — так їх чимало. Військова частина, місце служби? Теж від ліхтаря, довго перевірятимуть, лоби порозбивають. Відбитків лишати не мав наміру, у поліцейських базах дані його відсутні. Могли, щоправда, внести після тієї історії. Та навряд, адже Крейзі лишився в статусі свідка.

Фоторобот — не спрацює.

— Добрий вечір, — повторив м’яко, не віддаючи жінці шампанське. — Зайдіть назад, будь ласка.

— Не розумію, — посмішка нікуди не поділася, як і здивований погляд, хіба додалася крапля стурбованості й легкої бентеги. — Ви…

— Зайдіть, — вільна від пляшки рука вже тягнула пістолет.

Воронова ще не вірила в страшну реальність.

— Чекайте. Це…

— Заряджений, — кивнув Крейзі. — Бойова зброя. В мене з головою погано. Зайдіть.

Дивлячись тепер на дуло, а не йому в очі, Поліна Петрівна слухняно відступила.

Крейзі швидко пройшов за нею. Зачинивши двері, мовчазним жестом наказав жінці відступити в кімнату. Там вона вже сама сіла в крісло, склала руки на колінах, спитала, з останніх сил намагаючись зберегти гідність та не виказати переляку:

— Що це означає? Ви хочете поговорити? Вам погано?

— Мені добре. І я не хочу робити погано вам. Просто повірте мені зараз. Не опирайтеся, ви не помрете. Боляче теж не буде.

— Боляче?

Крейзі поставив шампанське на комод. Шприц чекав свого виходу в лівій кишені піджака. Довелося далі оперувати однією лівою: видобув, зубами стягнув і виплюнув пластмасовий ковпачок, звільнивши голку. Тут Воронова зойкнула, втиснулася спиною в глибину крісла, немов збираючись розчинитися. Пістолет загрозливо сіпнувся, жінка знов зойкнула, прикусила губу.

— Не треба боятися, — нагадав Круйзі. — Краще спатимете цю ніч, не більше.

— Для чого…

— Бо не хочу принижувати, — пояснив, випускаючи тонку цівку з голки. — Зв’язувати, бити по голові, загалом вдаватися до насильства.

— А це — не насильство?

— Необхідний мінімум. Критично необхідний, я б сказав.

Воронова скосувала очима на дуло, приречено заплющила очі.

— Не тягніть, — й додала. — Ви мерзотник. Хочу вірити: ви збрехали про те, що воювали.

— Ні. На жаль, я реальний. Війна реальна. Якщо це вас заспокоїть, — не всі такі, як я.

— Ось тут — вірю без питань. Ну!

Жінка підвищила голос, мовби наказуючи. Коли Крейзі колов, склалося враження — не хазяїн становища, лиш кориться, діє за командою. Зробивши своє, відступив. Дочекався, поки Поліна Петрівна заплющить очі й розслабиться.

Треба прибратися.

На кухні знайшов порожній пакет для сміття. Запакував шприц. Підняв з підлоги наслинений ковпачок, теж поклав туди. Трохи подумавши, запхав і принесену пляшку. Так краще, ніж витерти й лишити.

Вийшовши з квартири й клацнувши замком, Крейзі враз відчув себе ніяково, незатишно з пакетом у лівій руці. Куди його приткнути, поки не вирішив. Зловив себе на думці: а дивно, не подбав про утилізацію слідів. Не пхатися ж із таким доважком до пана Голоса, недолуго виглядатиме. Оперета якась, чесне слово.

Не знайшовши іншого