Читати книгу - "Парі на каченя, або Пограємось хлопчики, Тіна Вітовт"

Весь ранок пройшов у турботах. Скоро приїдуть батьки Лєри та Артема разом із моїми. І не хотілося отримати прочуханку за безлад який залишився після вечірки. Звичайно дехто з відпочиваючих виявили благородність та допомогли, але основний вантаж роботи припав на нас трьох.

Артем починав мене відверто дратувати. Ходив по п'ятах, постійно норовив надати мені свою допомогу, чим більше нервував, та сповільнював прибирання.

Нарешті здихалися Артема. Вчепився гірше п’явки, і кроку самостійно ступити не давав. Нам ще стратегії наші потрібно узгодити та всю інформацію отриману обговорити, та переварити, а він... Допомогли ж прибрати безлад після їхнього гуляння, що ще йому від нас потрібно?

Дивний він якийсь став останнім часом. І це розпочалося раніше. До парі їхнього, клятого, вже друге на мене виходить уклали. От гади повзучі. Тільки якщо у першому Артем не приймав участь, то зараз... У-у-у... Піду потягну шоколадку зі схованки, можна сьогодні і цукерок трошки прихопити, у мене стрес, потрібно терміново глюкоза.

Звичайно, я так не зловживаю, та раз така халепа трапилася зі мною, я вимагаю компенсації. Надіюсь він не сильно засмутиться і не змінить схованки, а то прийдеться знову пошарудіти. Але якщо подумати, то я б придумала куди кращі місця для своїх солодощів.

Інколи складається враження, що він не дуже то й старався сховати. Цукерки з шоколадом постійно поповнюються, і саме ті що я люблю. Напевно смаки у нас однакові.

Телефон поставила на беззвучний режим. Тимур дзвінками та повідомленнями дістав. Раніше я мріяла про таке, а зараз... чути його не хочу. Все змінилося в один вечір, як добре що ми підслухали хлопців. Хто володіє інформацією той володіє світом.

Вирішили з Лєркою піти до озера, щоб спокійно поговорити, та уникнути лишніх вух. Зробили у термоси чай, прихопили солодощі та гайда на дівочі посиденьки до озера.

- Що думаєш, розкриємо карти Артему, що ми вкурсі справи? - спитала Лєра розмістившись на лаві в нашій улюбленій альтанці.

- Лєра, ти жартуєш? Відколи стала така благородна, щоб пробачати такі образи, та залишати без відповіді, - вилила своє справедливе невдоволення.

- Не збираюся нікому пробачати, просто не можу зрозуміти їхньої логіки. Навіщо їм це?

- Я також їх не розумію, але лишати просто так не збираюся. Дістав, - вкотре прийшло повідомлення.

- Це Тимур? - згідно кивнула, - так і не полишив спроб, сміливець, а що пише?

- Нічого цікавого, все одне й теж, "чому невідповідаєш?", "Чому не призналася, що ми знайомі?", "Що сталося?" А останнє "відпиши будь ласка, я хвилююся за тебе".

- Відпиши. Надіюсь ти просто ігнорувала дзвінки, а не збивала? Інакше нас розкриють ще раніше, як ми пікнути встигнемо.

- Так, ти права. Не можна щоб вони щось запідозрили. Потім щось придумаю, та відпишу йому. Мене інше хвилює, що будемо робити літом з ними?

- Думаю. А ти що пропонуєш?

- Боротися, треба їх провчити, щоб їм більше не хотілося псувати нам настрій, та вигадувати такі дурниці. Ти зі мною?

- Звичайно з тобою, ще питаєш. У нас є в запасі не так багато часу.

- Вони ще сесію мають здати, час є. Принаймні на це надіюсь.

- А от і даремно, - я запитально скинула брову, - братик з дружками добре вчаться, і половина сесії у них вже здана.

- А щоб їх бжоли покусали. Та що ж так не везе? У нас, значить, не так багато часу на підготовку, - аж за голову взялася, - Надіюсь батьки нас не підведуть, і не дозволять, щоб ті гаврики з нами жили на дачі?

- Сильно сумніваюся. Вони на хорошому рахунку у батьків, - Лєра мене зовсім розчарувала, - ймовірність, що їхній задум підтримають, дуже велика.

Посиділи тихенько, чай попили, шоколад Артема пожували, ну і цукерки шоколадні, я їх теж взяла. 

- Ти мені ще про побачення не розповіла, а ще подруга, - не витримала Лєрка. - Могла і попередити.

Куди діватися розповіла і про побачення, і про те як запросив, і про домовленість тримати все в секреті. Тепер спогади не гріли душу, а ятрили її. Як же боляче розуміти, що насправді я йому не потрібна була. Так випадкова дівчина в яку тицьнули пальцем.

А я наївна, вуха розвісила, до рота заглядала, кожне його слово ловила. Добре що була тільки одна зустріч. І в мені відкрили очі на справжні мотиви. Можливо якби я закохалася у нього, то рожеві окуляри важче знімалися...

Та на щастя для мене, я не закохана. А симпатія? Так подобався ідеалізований образ у моїй голові, почеплений на конкретну особу. Це все виправляється добрячим ляпасом, або відром холодної води.