Читати книгу - "Зліпи мені щастя, Валерія Серпень"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А що це ти робиш? — через тин заглядає малий хлопчик в блакитній шапці з помпоном, з-під якої виглядають світлі кучері. Я в дітях не дуже розбираюся, але на вигляд йому років шість, не більше.
— Сніговика ліплю, — усміхаюся малечі, а на душі розливається тепло. Я люблю дітей і вони, здається, це відчувають. А ще мрію народити власну, хоча б для себе, як зараз модно говорити, тобто без чоловіка. — Хочеш допомогти?
— Угу, — мугикнув хлопчик і переліз через паркан, хоча хвіртка була поруч, та хіба ж то цікаво, як звичайні люди ходити.
— А де твої діти? — поцікавився малий. — Чому вони тобі не допомагають ліпити сніговика?
— В мене ще немає дітей, — я тримаю удар, хоча й вдається мені це нелегко, — Хоча й дуже хочу, щоб були.
— А ти що казок не читаєш? Там все написано, якщо взимку терміново хочеться дітей — зліпи собі Снігуроньку. І в Різдвяну ніч вона оживе і буде тобі дочкою.
Я на мить німію, а потім мене чомусь розбирає сміх. Професор явамскажуяктреба, здається, має відповіді на всі питання.
— Так до Різдва ще ж цілий місяць, вона розтане, — знизую плечами і продовжую качати вже й так велику снігову кулю, — Он вже й бурульки почали танути.
Малий стоїть і так мило чухає потилицю, старанно про щось розмірковуючи. Так схожий на сусіда, на Тараса. Скоріше всього це і є його син, не дарма ж він з його двору переліз.
— А як тебе звати? — намагаюсь підтримати розмову, щоб хлопчик не знудився.
— Я Микита. Білий. — з таким важливим видом видає, ну копія батька.
— А я Соломія, можна просто Соля. — усміхаюся і захоплююся його сміливістю водночас. Він так вільно себе почуває в компанії незнайомої людини, що аж мені самій незручно.
— А можна просто Мія? — хитро примружує одне око, бунтує.
— Можна, — киваю головою, чим викликаю в Микити широку дитячу посмішку.
Сьогодні на вулиці температура дуже близька до нуля, хоча відчувається холоднішою, ніж вчора. Мабуть, через вологість. Зате сніг добре ліпиться. Гарний вийде сніговик, головне з розмірами не перестаратись, бо не здужаю підняти на гору важку снігову кулю. Хлопчик ще собі щось пофантазував кілька хвилин і взявся до роботи. Правда ліпить він собі окремого сніговика, маленького.
— А морквинка в тебе є? — питає, коли всі частини вже зліплені між собою. — Отака маленька, щоб для цього сніговичка підійшла?
— Зараз знайду. Зачекаєш, я в погріб залізу?
Він діловито киває головою, аж помпон підскакує, і я лізу в погріб. В якому я, до речі, планувала сьогодні прибрати, бо тітка ввечері повернеться, от їй сюрприз і буде. Клацаю вимикачем аби увімкнути світло, а нічого не відбувається. Темно, як під землею. Вмикаю ліхтарик на телефоні і копирсаюся в пошуках найменшої морквини, ну або можна буде відрізати з великої якийсь малий шматок. Для свого ж сніговика я обираю найбільшу морквину. Дорогою хапаю відро, щоб йому на голову вдягнути.
Виходжу з погріба і застаю картину, як Тарас Білий сварить такого самого Білого Микиту.
— Ей, — обурююся я, — Ти навіщо янголятка свариш? Ми ж нічого поганого не робили?
— Янголятко? Ти серйозно? Це ж мале бісеня, — він жартує звісно, але видно що схвильований не на жарт, — Я його вже пів години по двору гукаю. На городі був, в сараї шукав, в погріб злазив, ніде його немає. Навіть на горище заліз, але ні, пусто. І вирішив тебе запитати чи бува не бачила шкодливого кошеняти, а ви тут сніговиків ліпите!
— Янголятко! — вперту відстоюю свою думку, навіть ногою чомусь тупаю об землю, — Ну а як же, такий світлий і життєрадісний хлопчик може бути виключно янголятком. Ще й до біса розумний і кмітливий.
— Морквину знайшла, Міє? — вривається в нашу жартівливу перепалку малий.
— Так. Тримай. А заодно ось тобі дві вуглинки на очі, — простягаю йому це все добро, лиш Тарас дивиться з-під лоба, хмуриться. — Навпомацки шукала, бо світла чогось немає. Може лампа перегоріла…
Хочу перевести розмову в інше русло і, так би мовити, не дати конфлікту розгорітися.
— Найімовірніше, так і є, — Тарас чухає потилицю. Це що, така риса виказувати розумову діяльність, чухаючи потилицю? — Принесу і заміню пізніше. А поки, Микито, хутко біжи до хати. Там вже мама повернулася по тебе. І мені дісталось на горіхи від неї через те, що згубив тебе.
Малий зітхає, але зовсім не сумно.
— Це тобі Сніговик. Постав його у морозилку і на Різдво він перетвориться на хлопчика, — підморгує і протягує мені маленького сніговичка, — Тоді ж не було морозилок, коли казки писали, то Снігуронька й розтанула. Але я Снігуроньки не вмію ліпити, то буде тобі син.
Тарас здивовано кліпає очима, намагаючись допетрати у чому ж справа, та Микита не змушує його напружувати мозок і одразу пояснює йому:
— Вона дітей хоче, а в неї немає. То я їй зліпив, — отаку коротку промову кинув і попрямував до паркану, щоб знову прошмигнути не за правилами. — Бувай, Міє. До зустрічі.
Тарас теж махає мені рукою на прощання і спішить у свій двір.
Зітхаю. Кілька секунд проводжаю їх поглядом, поки вони не зникають за білосніжними заметами і несу сніговика в морозилку. А що, нехай буде. Подарунок все-таки. Від щирого дитячого серця. З фантазією.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зліпи мені щастя, Валерія Серпень», після закриття браузера.