Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

— А чи не може це бути амнезією з психологічних причин?

— Власне, нічого не можна відкидати, — відповідав Ґратароло, — джерелом такого лиха можуть стати нестерпні переживання. Але ви вже бачили знімки, на них видно пошкодження.

Я розплющив очі й привітався. Я зауважив поряд двох жіночок і трійко діток, звичайно, для мене цілковито незнайомих, та я здогадувався, хто вони такі. Це був жах. Гаразд, жінка ще якось стерпить, але дочки, Боже, та вони ж твоя плоть і кров, а ще онучата: у них оченятка щасливо сяяли, мов сонечко, малі все силкувалися здертися на ліжко, хапали мене за руку і щебетали: «дідку, дідусю»; а я лежав колодою. Навіть туман розвіявся, мене охопило, як то зветься, «збайдужіння». Чи краще сказати «атараксія», чи як там воно зветься. Я почувався так, неначе прийшов у зоопарк і роздивляюся маленьких мавпенят чи жирафів. Певна річ, я всміхався і казав якісь теплі слова, але в душі було порожньо. Мені спало на гадку слово «вишкребений», та я не пам’ятав його значення. Тож я спитався у Паоли: на п’ємонтській говірці так кажуть, коли вичищають каструлю до лиску, а потім ще й вишкрібають її шкребком ізсередини, щоб вона стала, як нова копійка, блискучою-блискучою, як ніколи. Отже, значить, я абсолютно «вишкребений». Усі — Ґратароло, Паола, дівчата — напихали мої мізки тисячами подробиць мого життя, але вони були все одно, що поморщена, суха квасоля: каструля ходила ходором, квасоля плигала всередині, але все одно лишалася сирою, не розварюючись ані в бульйоні, ані в підливці. Ніщо не збуджувало мій апетит, не було геть нічого, що б я хотів засмакувати знову. Я сприймав усі ті речі так, немов вони були частиною чужого життя. Я пестив малят і відчував їхній дитячий запах, хоч і не міг його описати, лише знав, що цей аромат дуже ніжний. На гадку мені спало лишень: є свіжі запахи, немов дітей тіла[42]. Хоча насправді у моїй голові геть не було порожньо, в ній крутилося без ліку чужих спогадів: маркіза попишила дім о п’ятій. На пів-шляху свого земного світу Ернесто Сабато з дівчиною під руку рушає із села, Авраам родив Ісака, Ісак родив Якова, Яків родив Юду і Рокко з братами, дзвін б’є північ святу й отут я побачив маятник, на березі озера Комо сплять птахи довгокрилі, messieurs les anglais je me suis couché de bonne heure, тут створюють Італію або вбивають уже мертву людину, tu quoque aléa, солдате-втікачу зупинися ти прекрасний, браття Італії, зробімо ще одне зусилля, плуг що оре землю ще стане у нагоді, Італія готова, але не здається, битимемось у пітьмі, але скоро вечір, до серця мого троє жінок прийшли і не дише вітер, несвідомий варварський спис, до котрого простягла ти тендітну руку, не питай слова Шаленого від світла, від Альп до Пірамід подався на війну й одягнув шолома, свіжі мої слова у вечері за декілька безгрішних осмішок, завжди вільна на золотавих крилах, прощавайте гори із вод посталі, але моє ім’я — Люція, Валентино, Валентино, соловейку, Ґвідо я жадав би щоб небеса вицвіли, я знавав тремтіння зброї любові, de la musique où marchent des colombes, свіжа і світла ніч і капітан, освітлений я, о священне теля, оскільки говорить даремна річ я бачив їх у Понтиді, вже вересень з любого полину краю в інший світ, тут гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, місячна засмага скажи мені що ти робиш, на початку земля немов застигла, Licht mehr Licht über alles, «графине, що таке життя?», котилася торба з великого горба. Імена, імена, імена, Анджело даль’Ока Б’янка, лорд Бруммель, Піндар, Флобер, Дізраелі, Реміджо Дзена, Юрський, Фатторі, Страпарола та відрадні ночі, Помпадур, Сміт енд Вессон, Роза Люксембург, Дзено Козіні, Пальма Старший, археоптерикс, Чічеруакйо, Матвій Марко Лука Іоанн, Піноккіо, Жюстіна, Марія Ґоретті, Бридку задрипу в сморіднім багні, Що дряпає собі лице руками І то підскоче, то впаде у гній, Таїс-блудниця то з її речами, остеопороз, Сен-Оноре, Бакта Екбатана Персеполіс Суза Арбела, Македонський і гордіїв вузол.

Дощем сипались на мене книжкові сторінки з енциклопедії, і я хотів відмахнутися від них, як відмахуються від рою бджіл. А поза тим, хлоп’ята цвірінькали «діду, дідусю». Я знав, що маю любити їх більше за своє життя, але не знав, кого кликати Джінджіо, а хто з них Алессандро чи Лука. Я знав усе про Олександра Великого, але не знав нічого про Алессандро маленького, мого онучка.

Я сказав, що почуваюся заслаблим і хочу спати. Вони пішли, а я розридався. Сльози були солоними. Отже, я ще мав почуття. Мав, але вони стосувалися лише однієї днини, а ті, що відійшли в минуле, вже мені не належали. Хтозна, питав я себе, чи був я колись віруючим: звісно, хай там як, а душу я вже згубив.

Наступного дня прийшла Паола, і лікар, всадовивши мене за невеличкий стіл, почав показувати мені безліч кольорових картинок. Витягаючи по одній, він питав, якого вони кольору. Тінь, тінь, тінь, червоний черевичок, тінь, тінь, тінь, який колір має він? Кольорець ліловий, кольорець рожевий, а ще — бузковий, вийди, мій любий сміливцю, не ховайся в тінь. Я відразу цілком правильно назвав перші п’ять чи шість кольорів: червоний, жовтий, зелений тощо. Звісно, я продекламував A noir, Е blanc, I rogue, U vert, O blue, voyelles, je dirais quelque jour vois naissances latentes[43], та мені спало на думку, що цей поет, чи хто б там це не написав, казав неправду. Що значить «А — чорне»? Я почувався так, ніби вперше пізнавав кольори: червоний був дуже радісним, як жовтогарячий, чи навіть потужніший, але ні — напевно, жовтий — ще жвавіший, наче світло, що враз б’є мені у вічі. А ось від зеленого я заспокоювався. Негаразди почалися, коли лікар витяг наступні картки. «Зелений», — мовив я, але Ґратароло не відступався, допитуючись, яка між ними різниця. Отакої. Паола пояснила мені, що одна картка була темно-зелена, як рожа, а інша — блідо-зелена, як зелений горошок. Рожа — це рослина з яскравими квітками, а горошок — їстівна бобова культура, що росте у продовгуватих опуклих стручках, але я жодного разу в житті не бачив ані рожі, ані горошку в стручках. Не турбуйтеся, заспокоював мене Ґратароло, мовляв, у англійській мові, наприклад, існує понад три сотні слів, якими називають кольори, але люди переважно