Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста 📚 - Українською

Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

323
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста" автора Клер Норт. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 104
Перейти на сторінку:
залежало, для того, щоб стати найбіднішим студентом Единбурзького університету, а зрештою закінчити його найкращим випускником і стати лікарем. Моя цілеспрямованість вабила Дженні, а її цілеспрямованість вабила мене: коли вона вперше взяла в руки скальпель, невігласи сміялися, доки не побачили точність її розтинів і впевненість, з якою вона рухала інструментом. Ми десять років прожили в непопулярному, але політично підкресленому гріху, і зрештою побралися в 1963 році, під час того великого полегшення, що настало після карибської кризи; тоді йшов дощ, вона сміялася й казала, що ми обоє заслужили на це, а я був закоханий.

Настільки закоханий, що одного вечора, без особливої причини та анітрохи не подумавши, я розповів їй усе.

Я сказав:

— Мене звати Гаррі Оґаст. Мій батько — Рорі Едмонд Г'юн, моя мати померла перед тим, як я народився. Це моє четверте життя. До нього я жив і вмирав тричі, але це завжди одне й те саме життя.

Вона грайливо вдарила мене кулаком по грудях і сказала, щоб я не верз дурниці.

Я сказав, що через кілька тижнів у США почнеться скандал, який стане кінцем президентства Ніксона. В Англії буде скасовано смертну кару, а в аеропорту Афін відкриють вогонь терористи Чорного Вересня.

Вона сказала: «Тобі слід новини виголошувати».

Три тижні по тому почався Вотергейт. Починався він тихо: за океаном звільняли пішаків. На той час, коли було скасовано смертну кару, Президент Ніксон відповідав перед Конгресом, а коли терористи Чорного Вересня застрелили пасажирів в аеропорту Афін, усім уже стало очевидно, що Ніксон має піти.

Дженні сиділа на краю ліжка, низько опустивши плечі та голову. Я чекав. До цього очікування я йшов чотири життя. У неї була кістлява спина, теплий живіт, волосся було навмисно коротке, щоб кинути виклик упередженості її колег-хірургів, а м'яке обличчя любило сміятися, коли ніхто цього не бачив. Вона сказала:

— Звідки ти знав… усе це… звідки ти знав, що це трапиться?

— Я казав тобі, — відповів я. — Я живу вже вчетверте, і в мене чудова пам'ять.

— В якому сенсі «вчетверте»? Як це можливо — вчетверте?

— Не знаю. Я став лікарем, щоб спробувати дізнатися про це. Я проводив деякі експерименти: вивчав свою кров, своє тіло, свій мозок — намагався виявити, чи є в мені щось… не таке. Але я помилявся. Це не медична проблема, а якщо й медична, то я ще не знаю, як її вирішити. Я вже давно кинув би цю роботу та знайшов би собі щось нове, але зустрів тебе. Я маю вічність, але зараз хочу бути з тобою.

— Скільки тобі років? — спитала вона.

— Мені п'ятдесят чотири. Двісті шість.

— Я не можу… Я не можу повірити тому, що ти кажеш. Я не можу повірити, що ти сам у це віриш.

— Мені шкода.

— Ти шпигун?

— Ні.

— Ти хворий?

— Ні. Принаймні, не за звичайним визначенням хвороби.

— Тоді чому?

— Що чому?

— Навіщо ти все це кажеш?

— Бо це правда. Я хочу розповісти тобі правду.

Вона підповзла по ліжку до мене, взяла руками моє обличчя й подивилася мені в очі.

— Гаррі, — сказала вона, і в її голосі чувся страх, — мені треба, щоб ти сказав це. Ти все це серйозно кажеш?

— Так, — відповів я, мало не вибухнувши від полегшення. — Так, серйозно.

Тієї ночі вона мене покинула. Надягнувши пальто поверх нічної сорочки й взувши гумові чоботи, вона поїхала до своєї матері, яка жила в Нортферрі, що відразу за Данді, й залишила мені на столі записку, в якій написала, що їй потрібен час. Я дав їй день, а потім зателефонував; її мати сказала мені триматися далі. Я зачекав ще один день і знову зателефонував, благаючи, щоб Дженні зателефонувала мені. Коли я зателефонував на третій день, телефон від'єднали. Дженні поїхала на машині, тож мені довелося їхати до Данді поїздом, а далі — на таксі. Погода була чудова, море вздовж берега було абсолютно спокійне, а низьке рожеве сонце не хотіло ховатися за обрій. Мати Дженні жила в маленькому будиночку з дверима дитячого розміру, який стояв недалеко від краю чорного стрімчака. Коли я постукав, мати, статура якої ідеально відповідала тим неймовірно низеньким дверям, прочинила їх, не знімаючи ланцюжок.

— Вона не хоче тебе бачити, — сказала вона. — Вибач, але ти маєш поїхати.

— Мені потрібно побачити її, — благав я. — Мені треба побачити свою дружину.

— Негайно їдьте звідси, докторе Оґаст! — вигукнула вона. — Мені дуже шкода, але вам безумовно потрібна допомога.

Вона різко зачинила двері й за скрипом білої деревини почулося клацання засува. Я стояв на ґанку й гамселив по дверях, потім по вікнах, притуляв обличчя до шибок. Вони вимкнули світло, щоб я не знав, де саме вони знаходяться, або ж сподіваючись на те, що мені набридне і я піду. Сонце зайшло, а я сидів на ґанку й плакав, звав Дженні, благав її поговорити зі мною, доки її мати зрештою не викликала поліцію, і тоді зі мною розмовляли вже вони. Мене посадили в камеру разом із чоловіком, якого звинувачували в крадіжці зі зламом. Він сміявся з мене, і я мало не задушив його на смерть. Тоді мене посадили в одиночку й залишили там на день, доки зрештою не прийшов лікар і не спитав мене, як я почуваюся. Він послухав мої груди, а я якомога спокійнішим голосом зауважив, що такий спосіб діагностування психічних захворювань не дуже вдалий.

— Ви вважаєте себе психічно хворим? — швидко спитав він.

— Ні, — різко сказав я. — Просто можу відрізнити хорошого лікаря від поганого.

Вони, напевно, сильно прискорили документообіг, бо до богадільні мене забрали вже наступного дня. Побачивши її, я розсміявся. На дверях була назва: «Притулок святої Марґо». Хтось стер слова «для безталанних». Це була та сама лікарня, з якої я вистрибнув у другому житті, коли мені було сім років.

Розділ 7

На початку 1990-х років вважається, що ті, хто працює в галузі психічного здоров'я, мають і самі регулярно обстежуватися з метою виявлення емоційних і розумових розладів. Одного разу я теж намагався стати психологом, але мені довелося мати справу з задачами, які були або непереборними або надто суб'єктивними для логічного аналізу, а засоби, до яких я мав доступ, були примітивні. Якщо коротко, мені це було не до снаги, і коли мене відправили до «Притулку Святої Марґо» — вдруге за час мого існування, але вперше в тому житті — я відчув суміш люті та гордості тим,

1 ... 5 6 7 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"