Читати книгу - "Як у Чубасика сміх украли, Письменна Лариса"

Я питаю: "Чому, сяка-така, не розбудила вчасно? Я ж через тебе

перед усім лісом осоромився!" А вона плаче, обдертого бока мені показує: "Не могла добудитись. Ти ж мене, каже, так лапою уві сні дряпонув, що мало не вбив!"

— То ж її Вовцюга довбнею торохнув! Я сам бачив!

— Що?! І тут обдурила? — обурено заревів ведмідь.— Ну, попадеться мені в лапи, з шкури рудої витрушу!

— А куди вона тебе, Медолюбе, водила?

— Та… кхм… кхм… До Темного байраку.

— Навіщо?

— Казала, буцімто під жовтим каменем бджоли завелися, підземний вулик собі збудували, і меду в ньому — повнісінько…

— І що ж?

— А там — самі шершні. Як обсіли мене, насилу з Темного байраку втік.

— І як же ти їй повірив? Вона ж — Облудниця,— дорікнув їжак Стобурчак.

— Меду дуже схотілося…— жалібно прошепотів ведм'дь і затулився від сорому лапою.— Мало жили не порвав, піднімаючи жовтий камінь… Ну й важезний! Аж у очах блиснуло і у

вухах задзвеніло!

— Блиснуло, кажеш? Задзвеніло? Швидше ходімо туди, Медолюбе!

— Знову до. Темного байраку? Довіку туди не піду!

— Ех, нема тут кота Хитруна… Та вже доведеться самим…Ходімо, ходімо, Медолюбе, спокутуй свою провину, а я тобі по дорозі про все розповім.

ДВОБІЙ

Куди подівся лагідний вітрець? Дужий вітрище рве тремтливі віти дерев, хилить голови золотокорим соснам, хмару за хмарою в червоне сонце шпурляє.

От-от впаде на ліс насуплений вечір.

— Де ж твоя чарівна сила, коте Хитруне?

— І досі не знайшли Чубасикового сміху, — журиться дятел Ковалик. — Ще й їжака Стобурчака десь загубили…

Викинув стоптані постоли заєць Лапчак, тупає босий. Раптом спинився кіт Хитрун Веселі Вуса, прислухався.

— Чуєте?..

Насторожив довгі вуха заєць Лапчак — нічого не чує. Тільки вітер шумить.

А кіт Хитрун знову:

— Дзвенить! Дзвенить! Близько від нас Чубасиків сміх!

— Там, попереду!

Попереду — Темний байрак,— опустився на сілку дятел Ковалик.— Лихе місце, завжди стороною його облітав. Може, вчулося тобі, коте Хитруне? Ні, не вчулося!

Протер окуляри старий дятел, злетів над байраком і — аж крилами затріпотів:

Ну й диво! На саме дно байраку впав шматочок ясного неба, блакиттю світиться!..

Втоми — мов не було. Кинувся до Темного байраку кіт чародій, слідом вірний заєць Лапчак пострибав, над ними полетів дятел Ковалик.

— Гр-р-р!!! Аву-у-у…

То погрозливо загарчав з байраку Вовцюга-Волоцюга. А за ним завила-забрехала, мов пес шолудивий, лисиця Облудниця.

— Д-д-далі не піду…— жахнувся заєць Лапчак і зацокотів зубами.— Хоч убийте!..— і пішов далі.

То ж наші знайомі озиваються,— посміхнувся кіт Хитрун.— Та чи їх нам боятися?

— Н-н-не з-залякають,— процокотів заєць Лапчак.

Спустилися в Темний байрак. Побачивши в байраці кота Хитруна, прожогом метнулася звідти руда пройдисвітка лисиця Облудниця, дременув, підібгавши хвоста, лісовий розбійник Вовцюга-Волоцюга, навіть довбню свою загубив.

— Ага, розбіглися! — переможно сказав заєць Лапчак.—Ось ми їм!

А на глибокому дні Темного байраку, на тому місці, де лежить жовтий камінь, мерехтить-міниться блакитне сяйво. Немов осяйний острівець пливе холодною нічною водою. Кві-

ти! Ніжно-блакитні весняні проліски!..

— На камені квіти ростуть! — охнув дятел Ковалик.

Підбіг кіт Хитрун до жовтого каменя, вкритого весняним цвітом.

Тут він під цим каменем, Чубасиків сміх!

Чорною кривдою блиснули позад чарівника гадючі очиці. Безшумно, непомітно, мов лихо, підповзає гадюка Ненависниця.

Мить… і майнуло в повітрі огидне чорне кільце…

Та враз немов щез чарівник, наче й не було його — веселого пухнастого кота Хитруна. Стоїть перед гадюкою страшний звір, палають величезні зелені очі, блищать гострі кігті, на

вигнутій спині шерсть здибилася, із сніжно-білих вусів іскри сиплються. І пливе над жовтим каменем зеленкуватий туман.

— Х-х-ха!!!

Закорчилася гадюка, назад подалася, зачувши грізний голос чарівника, але не відступила. Звилося над землею холодне гадюче тіло, розкрилася отруйна паща:

— С-с-смерть тобі! — засичала Ненависниця і пронизливо свиснула. Від того чаклунського посвисту заліг над байраком морок, загула-закружляла віхола чорного снігу. Зникло все у пітьмі, тільки ледь мерехтять з-під чорного снігу квіти на камені…

Засліпило переляканого зайця, віджбурнуло далеко дятла Ковалика.

Знову і знову різонув повітря гадючий посвист. Чи живий ти, коте Хитруне? Чи, може, подолала тебе лиха чаклунка гадюка Ненависниця?

Кружляє віхола, гусне морок…

Але що це? Лунає з пітьми глузливий голос кота Хитруна:

— Небагато ж у тебе сили, гадюко!

Запалали яскраво-голубим полум'ям квіти на камені, розтанув чорний сніг, мов недобрий сон, розвіявся морок. Отямився заєць Лапчак, повернувся збитий віхолою дятел Ковалик і бачать: стоїть кіт Хитрун Веселі Вуса, оповитий слизькими гадючими кільцями, і смугастою лапою притискає до землі плескату голову Ненависниці. Все яскравіше палають квіти Чубасикового сміху, все слабшають смертельні гадючі обійми. Ще хвилина — і розпустила кільця, упала, простяглася чорною гіллякою хазяйка лихих та облудливих.

Тут задрижала земля, затріщало, загупало… Невже нова біда?

Ні, то ведмідь Гуп-Туп-Медолюб до Темного байраку поспішає, а за цим колючим клубком котить їжак Стобурчак.

— Вчасно притупав, ведмедю,— мовив кіт Хитрун Веселі Вуса і зневажливо відштовхнув лапою мертву гадюку.— Треба мерщій жовтий камінь підняти, Чубасиків сміх визволити.

— А ти часом не скажеш, хто його придушив каменем?

— Я…— похнюпив кудлату голову Гуп-Туп-Медолюб.— Я ж не знав…

— Він не знав,— заступився за ведмедя їжак Стобурчак.—Його лисиця Облудниця обдурила.

— Ну що ж, Медолюбе, підіймай знову камінь, випускай на волю Чубасиків сміх!

— А… живий він?

— Живий. Бачиш — на камені квіти розквітли. Сміх убити не можна!

— Е-ех, розступись! — радісно крекнув ведмідь, обхопив жовтий камінь, напружився, аж лапи в землю вгрузли, рвонув — і підняв на хвилинку.

Спритно метнувся кіт Хитрун під камінь і вихопив легенький дзвінкий промінець — ніби крихітний сонячний клаптик.

І в ту ж мить розсипалася на порох переможена, мертва гадюка Ненависниця.

Високо підніс над лісом буйно-зелену голову столітній дуб. Могутні віти над усією галявиною розпростер — велетень! В густих кучерях дуба полюбляє спочивати опівдні пустун вітрець, а опівночі гойдаються в його верховітті ясноокі зірки. Найперший вранці стрічає сонце столітній дуб, останній пізнього вечора проводжає.

Вже вечірнє проміння позолотило верхівку столітнього дуба, вже білка Клопотуха очі прогляділа, чекаючи на кота Хитруна та його друзів,— ніхто не приходить.

Пурх!..

Дзінь-дзінь! Добривечір, бабусю Клопотушко! — прилетіла до столітнього дуба синичка Чепурушка.— Хороші вісті: розквітла біла проліска!

— Що ти, яка проліска? Де ти її бачила серед літа?

Глянула білка донизу — Чубасик іде на галявину, а в руках у нього — проліска біла! Все ще сумний-невеселий, дивиться на квітку — очей не одірве.

Дзінь-дзінь! Сам кіт Хитрун звелів: як розквітне проліска, привести мерщій Чубасика на велику галявину. Дзінь!

— Невже знайшли Чубасиків сміх? — підхопилася білка Клопотуха.— То де ж вони?

А ось і вони!

Попереду чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса, за ним заєць Лапчак прудко вистрибує, моторно їжак Стобурчак котиться, вгорі дятел Ковалик — весело окулярами поблискує, і гупає-тупає, аж дерева хитаються, щасливий Гуп-Туп-Медолюб.

Підбіг чарівник до Чубасика — завмерли всі…

Блиснув раптом легенький ясний промінець і освітив Чубасикові сумні очі…

І в ту ж самісіньку мить залунав, задзвенів, розсипався по вечірньому лісі веселий, визволений Чубасиків сміх.

Ви, мабуть, пам'ятаєте той червневий день — найдовший день року? Зачепилося здивоване сонце останнім промінням за верхівку столітнього дуба: "Як? Чубасик знову сміється?!"

І зупинилося над обрієм.

— Егей! Гей-гей! Чуєте? Наш Чубасик знову сміється! — ревонув ведмідь Гуп-Туп-Медолюб і вдарив навприсядки.

Чубасик сміється! — замаяла мережаними крилами папороть.

— Сміється! — заплескали ромашки в жовті долоньки з білими пальчиками.

Кинувся було всіх обнімати їжак Стобурчак, та вчасно схаменувся, колючок засоромився.

— Так-так-так! — вистукував урочисту телеграму до всіх лісових мешканців дятел Ковалик.

— Так-так! Так!!!

Несміливий завжди заєць Лапчак гордовито озирнувся і навіть хвацько підкрутив ріденького вуса — "знай наших!".

А старенька білка Клопотуха плакала від щастя.

Сміється Чубасик, насміятися не може. Аж у далеких темних хащах відлунює срібно його сміх. З жахом забився у лігво нічний розбійник Вовцюга-Волоцюга. Затремтіла серед бурело-

му сова Пазуриха. Кинулася з лісу навтьоки ошелешена лисиця Облудниця…

Та хіба ж од сміху втечеш?

А чудесний гість лісу — чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса — підморгнув лукаво, уклонився низько і помахав усім смугастою оксамитовою лапою:

— До побачення, друзі! Смійся, Чубасику! Та стережіться лихих і облудливих!

Догоріли в грубці дрова. Посивіли, розсипалися гарячі золоті жарини…

Зітхнула Марійка, стрепенулася.

— От якби він до мене прийшов!

— Хто?

— Та він, чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса.

— А я з тобою. Хіба ти й досі не здогадалася?

— То це ти?!.

Простягнула Марійка руки, щоб торкнутися пухнастого, смугастого чарівного кота Хитруна. Та його вже немає…

Залишилася — казка.