Читати книгу - "Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей"

Ян

— У сенсі останній вільний будинок? — роззявляю рота. — Мені обіцяли окреме житло, і я не збираюся ділити його з ось цією, — проводжу рукою в повітрі по силуеті дівчини.
— Тебе ніхто й не просить. З речами на вихід, — складає руки на грудях.

— Впевнений, ви знайдете спільну мову, — посміхається чоловік, який щойно приніс мою валізу. Як тільки  відкопав, навіть уявляти не хочу.
— Яку ще спільну мову з цією неадекватною? Ви при своєму розумі? Та я з нею і п’яти хвилин у кімнаті протриматись не можу, — закочую очі, забираю свою валізу з рук чоловіка.
— Не мої проблеми. Не хочете жити разом, тоді ідіть жити в готель. На все добре, — направляється до виходу.

Я шокований. Щелепа падає до самої підлоги. Залишилось тільки підібрати й потягти в кімнату.
Дивлюсь на дівчину: надула губи качечкою, замислилась.

Хочеться взяти, закинути її на плече й викинути, як вона мою валізу.

 Оце б було видовище. А крику ще більше. Швидко зачинити двері й хай шукає вітра в полі.

Твою ж!

Я інтелігент недороблений, совість не дозволить такого зробити.

 Помітивши мій прискіпливий погляд, дівчина швидко тараторить:

— Я нікуди не піду.

— Ще і як з’їдеш, — єхидно посміхаюсь, а переді мною постає картина, де я закидаю її в кучугуру снігу. Ух…
— Помрій, — кривиться. Йде на кухню.

— Ти куди попхалась? Це моя власність, — наздоганяю, хапаю за лікоть.

— Не твоя, а моя, — шипить. Вириває руку.

Починаю скреготати зубами, від злості. Рівень мого терпіння знижується. Ще кілька хвилин в одній кімнаті з цією жінкою і я буду готовий викинути її через вікно.
— Це ми ще побачимо, — риплю зубами.
— Слухай, я втомилася, давай завтра обговоримо твоє ниття, а зараз я хочу чаю та спати, — кривить губами.
— Так просто здаєшся? — хмикаю. Хочу зачіпати її.
— Я не здаюсь, а встановлюю перемир’я на вечір. Тобто, ніч, — тре перенісся тендітними пальчиками, позіхає. Мене й самого досить добре вимотала дорога. Не думав, що так виснажусь.
— Добре, але тільки на ніч, — погоджуюсь з дівчиною.

Ми обоє з важкої дороги. І, боротьбу потрібно починати з новими силами. От завтра й почну. Вже нафантазував безліч витівок, для усунення непроханого гостя. — Чаю зробиш? — дивлюсь з-під лоба. Протягує по мені злим поглядом і ставить поруч своєї чашки ще одну.
— Як тебе звати? — запитує. Переді мною з’являється чашка з гарячим напоєм.
— Ян, — приймаю напій. — А тебе?
— Вгадай, — сміється.
— Вирішила пограти зі мною й таким чином скасувати перемир’я? — перегинаюсь через стіл заглядаючи в безсоромні очі.
— Ксенія, мене звати, — швидко відповідає, робить ковток гарячого чаю.
— От бачиш, ми вже, навіть, почали спілкуватись, як нормальні люди. 

— Не мрій, це лише на один вечір.
Далі ми тільки граємо в переглядалки.
Мовчки допиваємо чай. Так само в тиші встаю і йду обирати собі кімнату. Прихоплюю валізу, попрямую на другий поверх.
Зупиняю свій вибір на спальні у самому кінці коридору, щоб ніхто не турбував. Не вистачало ще з Ксенією стикнутися.
Залишаю валізу й прямую в душ.
Виходжу з ванної й натикаюсь на збентежений погляд дівчина.
Ну, це вже переходить всі границі!
І що забула в моїй кімнаті?
А я ще тільки в одному рушниці.
Паскудство.
— Ти чого тут? — гаркаю.
— Це… це, моя кімната, — вказує кудись позаду мене.

Повертаю голову. У кутку стоїть рожева валіза.
Переводжу погляд на Ксенію й стискаю зуби.
— Якого чорта! Ти не могла відразу сказати де твоя кімната? Чому не постукала? Ти ж знала, що я тут. Добре, — трясу головою, — тоді піду, — підхоплюю валізу, прямую до виходу, минаючи ошелешену дівчину.
Ще спати не буде після побаченого. Я ж красунчик.
Один, один. Спочатку я її бачив голою, тепер вона мене.
Відчуваю відпочинок у мене буде з шиком. Уже подумую, щоб зняти готель.
Займаю кімнату ближче до сходів. Жбурляю валізу поруч з ліжком. Зітхаю та дістаю телефон із сумки. Набираю номер негідника. І хай тільки спробує не підняти слухавки.
— Так, — сонно протягує.
— Ти говорив, що про все домовився. Якого біса в моєму домі невідома особа?! — стримую крик.
— І тобі привіт. Ти про що? — ще досі не може допетрати.
— Про те, що в моєму домі живе дівчина.
— О-о-о, так це ж добре. Не злись ти. Я все одно нічого не зможу зробити. Мені говорили, що будинок залишився один. Тому, насолоджуйся. А вона хоча б гарненька? — знову він за своє. Йому тільки про дівчат скажи, відразу зі штанів вискакує.

Нажив друга.
Не важливо. З ним розберусь пізніше.
— Не знаю. Навіщо мені це? Не потрібна мені ніяка дівчина, — оборююсь. 

— Як так? Ти як завжди, — важко зітхає.
— Все, бувай, — скидаю виклик під голосні заперечення.
Падаю на ліжко. Головне пережити ніч, а завтра побачимо, що робити далі.
Цілу ніч не можу заснути. Усе здається, що мене зараз прийдуть душити. Я ж теж для Ксенії непроханий гість.
Зранку встаю, як побита собака. Плентаюся до кухні й заварюю собі міцної кави.
Перший ковток розплющує очі. Другий дає хід думкам. Тепер можна нормально дивитись на речі й придумати хитрий план. Дуууже хитрий.
Підійматись з крісла, прямую до кімнати Ксенії. Обережно відчиняю, але на мене відразу починають падати речі.
— Ай! Твою ж…
Падаю на підлогу, мене просто засипає лахміттям. Це ще, що? Відкидаю все від себе. Встаю на ноги.

Переді мною стоїть дівчина й просто рже.
— Тобі смішно? А те, що ти мене ледь не вбила, це нормально по-твоєму? — шиплю.
— Не треба в мою кімнату заходити, — показує язика.
— Я каву зробив. Думав пригостити. Та ну тебе! Сама зробиш, — морщусь від болю. Все ж я не звик різко рухатися. — За лікування будеш ти платити.
— Еее… Ні, — махає головою. — Сам винен. Немає чого по чужих кімнатах ходити.
— Гаразд, — стискаю губи в тугу лінію. Плентаюсь до сходів.
Сама оголосила війну. А я злопам’ятний.