Читати книгу - "Брат на брата"

— Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидiти.

Знову смiх…

— Ми вас тут уже давно дожидаємо, — казали гостi.

— А ви ж як довiдалися, що я приїду? — спитався Корецький.

— Дак ми ж у городi на мiтингу були, — вiдказав Якiв. — Ще й Iван Петренко з нами… Тiльки вiн ще в городi зостався, а ми зараз вернулися додому пiсля мiтингу… Та вже все село знає, що вас випущено…

Ледве посiдали за стiл, — почулася тупотнява в сiнях i ввiйшло ще троє товаришiв: один, так само, як Петро з Яковом, колишнiй школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє — старших хазяїнiв з тих, що ходили на читання до вчителя й потiм пристали до громадки. Знову почулися привiтання. Таки посiдали, заходилися пити чай… Говорили, уриваючи, перескакуючи вiд одного до одного, поспiшаючись про все сказати… Петровi й Якову страшенно сподобався мiтинг.

— От якби й у нас, у Ладинцi, зiбрати такий мiтинг! — казав палкий Якiв, i очi в його так i блищали iскрами енергiї й радощiв. — Як би це добре було — розказати про все людям!

А Петро, завсiгди мовчазний, так i сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сiрими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм мiцним тiлом, вiн казав:

— Треба!.. Дуже треба!.. Люди цiкавляться… Дехто як вернувся з базару з города та як привiз звiстку про манiфест, то зараз деякi кинулись до попа питатись: який там манiфест про волю вийшов.

— А що ж пiп казав? — спиталася Таля, наливаючи чай.

— Не знаю.

— А я знаю, — озвався Панас, один з старших хазяїнiв, високий чоловiк з пiдстриженою бородою. — Двоє йшло — Демид та Корнiй…

— А, Демид! — перепинив Корецький. — А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсiм? Бо я тодi не вспiв догоїти…

— Загоїлася — вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили…

— А на читаннях буває?

— Нi, пiсля вас нi разу не був.

— Шкода… Ну, то що ж пiп?

— Ну, то вони ото пiшли, дак i я з їми: ану, думаю, послухаю, що пiп казатиме. Каже: все те брехня, нiякого манiфесту нема.

— От такої! — здивувався Корецький. — Та невже?

— Та хiба ж ви не знаєте, який вiн у нас?

— Та знаю; але щоб уже й манiфесту не признавав, то цього вiд його не сподiвався.

— I багатирi нашi, — казав далi Панас, — не признають манiфесту; кажуть — то пани та «демократи» вигадали. По хатi озвався смiх.

— Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!..

Корецький почув, що щось дряпається до його на колiна. Це була Лiда — лiзла з своєю найулюбленiшою лялькою. Батько посадив її на колiна.

Знову загомонiли, але дiвча все вовтузилось i штовхало батька.

— Що тобi, Лiдо? Нащо ти менi ляльку даєш?

— Соб татоцко грався…

В хатi засмiялися, але Таля поважно пояснила:

— Вона рада, що татко приїхав, i дає йому свою ляльку.

Батько дякував дочцi й обiцявся конче погуляти з нею i з її лялькою, тiльки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно i трохи погордливо промовив:

— Татко не може гратися лялькою… Мужчини в ляльки не гуляються… Я татковi намалював книжку.

— Яку книжку? — спитався Корецький.

— Книжку зробив i всю малюнками змалював, щоб тобi було на що дивитися… Я завтра тобi подарую, бо сьогоднi тобi нiколи… А не ляльку… — I потiм додав, поглядаючи на Лiду: — Страшенно маленькi дiвчата люблять лазити на колiна.

— Ну, ти, великий, — засмiявся Корецький, — iди краще й ти сюди, до мене.

Великий спершу завагався, але не вдержавсь i собi полiз на друге колiно.

Баба Химка принесла вдруге нагрiтий самовар i як вона його становила на стiл, — щось завовтузилось у Корецького бiля нiг.

— Катай, Катай прийшов! — закричав Володько, скакуючи з колiн.

— Собака вскочив: це ж я дверi кинула! — скрикнула баба Химка.

Величезний чорний пес радiсно виляв хвостом, штовхав носом у колiна Корецькому i клав на їх свої товстi лапи.

— Не займайте його, не займайте! — кричав Володько Химцi, що хотiла виганяти Катая. — Вiн прийшов поздоровкаться з татком!.. Мамусiчко, дай йому булки… Адже сьогоднi татко вернувся, — треба й йому булки!..

— I скибоцку… i скибоцку ковбаси! — жебонiла Лiда. Зчинився гамiр i метушня. Нарештi Катая зоставили в хатi, дали йому булки i скибочку ковбаси, i вiн розлiгся бiля нiг у Корецького, пораючись iз своєю вечерею.

Одчинилися дверi i ввiйшов Iван Петренко ще з двома товаришами.

— Знаєте, що в городi робиться? — попитав вiн, ледве вспiвши привiтатися.

— А що?

— Ходять по городу якiсь хулiгани та й розказують, що це фальшивий манiфест, — «демократи» вигадали… А вигадали на те, що хочуть землю щоб не мужикам, а щоб жидам досталася… бо всi демократи — то або жиди, або з жидами полигалися…

— Ну, та й дурниця! — вигукнув Якiв.

— Он, кажуть, у «домократичеських» бумажках написано «равноправие евреев», а землю щоб усiм, — ну, значить i жидам… А ви знаєте, скiльки жидiв? То це тепер мужиковi вдвоє менше припаде землi через жидiв… Це вони нашим же селянам, що в базарi були, розказують. Бач, — кажуть, — якi жиди плодющi, а як дати їм землi, то й удвоє плодитися будуть; i не схаменеться мужик, як усю землю посядуть… а мужик тодi в найми до жида… Цар хотiв, щоб усю землю мужикам оддати, а демократи — щоб пополам iз жидами… Це так селянам… А городським кажуть, що жиди вам торговлю перебивають та дурять вас, та десь за городом начебто в iкону та в царський портрет стрiляли… I полiцейськi, чи що, якiсь iз тими хулiганами: так, кажуть, так…

— Оце вигадали чорт вiть що!

— Треба, — кажуть хулiгани, — «жидiв» i всiх «демократiв» бити… i всiх тих, що за демократiв та за манiфест… погром треба зробити…

— Ну, нi, — погрому ми їм не попустимо зробити, — промовив Корецький. — Нам справдi неминуче треба зiбрати в Ладинцi мiтинг i все це людям вияснити.

Почали радитися, коли збирати. Завтра була середа, буденний день, — народ за дiлом… Краще б у недiлю… Одначе, щоб якого лиха чорносотенцi тим часом не наробили… Ну, гаразд — спробувати завтра пiсля обiд… Корецький уранцi швиденько сходить на часину в редакцiю, а Петро з Яковом оповiстять про