Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дар Гумбольдта 📚 - Українською

Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дар Гумбольдта" автора Сол Беллоу. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 176
Перейти на сторінку:
що приношу пожертву на вівтар, але вони бачать це зовсім інакше.

Ні, це не було хорошим запитанням, бо сам факт, що я його поставив, свідчив про те, що я не знав Зла, а якщо я не знав Зла, то моє захоплення нічого не вартувало. Він пробачив мені, бо я був хлопчисько. Але, почувши сталеву нотку в його голосі, я зрозумів, що мушу навчитись захищатися. Гумбольдт відкрив шлюзи моєї прихильності й захоплення, і тепер вони заповнювали мене зі страшною силою. Це ставало небезпечно. Такий надмір захвату ослабив би мене. А ставши слабким і беззахисним, я міг би дістати від нього по шиї. Тож я збагнув (ага!), що він хоче мене використати, підім’яти під себе. Він залякуватиме мене. Треба з ним обережніше.

Того гнітючого вечора, коли до мене прийшов успіх, Гумбольдт пікетував театр Беласко[19]. Його щойно випустили з психіатричної лікарні «Бельвю». Величезна вивіска «Фон Тренк Чарльза Сітрина» світилася над вулицею. Її творили тисячі електричних лампочок. Я приїхав у смокінгу і побачив Гумбольдта, який уже чекав під театром із гуртом друзів та шанувальників. Вийшовши з подругою із таксі, ми опинилися у збуреному натовпі, який намагалася стримувати поліція. Гумбольдтові приятелі кричали й шаленіли, а він сам ніс свій транспарант, неначе хрест. На бавовняному полотні меркурохромом було виведено великими літерами: «Автор цієї п’єси — зрадник». Поліція відтиснула демонстрантів, і я не зустрівся з Гумбольдтом лицем до лиця.

— Ви хочете, щоб його заарештували? — запитав у мене асистент режисера.

— Ні, — вражено відповів я тремтячим голосом. — Я колись був його протеже. Ми були друзями з цим сучим сином. Облиште його.

Деммі Вонґел, дама, яка мене супроводжувала, мовила:

— Добряга! Так, Чарлі, ти добряга!

П’єса «Фон Тренк» ішла на Бродвеї вісім місяців. Я утримував увагу публіки майже рік, але так нічого її й не навчив.

* * *

А зараз повернімося до смерті Гумбольдта: він помер в «Айлскомі», за рогом театру Беласко. Своєї останньої ночі — наскільки я зумів її відтворити — він сидів на ліжку в своєму вбогому притулку і, певно, читав. У його кімнатці були вірші Єйтса і «Феноменологія духу» Геґеля. Крім цих авторів-візіонерів він читав також «Дейлі Ньюз» та «Нью-Йорк Пост». І далі стежив за новинами спорту і нічного життя, подорожами та розвагами багатіїв, справами родини Кеннеді, цінами на вживані автомобілі, оголошеннями про роботу. Опинившись на самісінькому дні, він не зрадив своїх звичайних американських інтересів. Близько третьої ночі — під кінець життя він спав уже геть мало — вирішив винести сміття, але в ліфті прихопило серце. Коли його пронизав біль, він, схоже, впав на панель із кнопками та натиснув їх усі, включно із аварійним викликом. Залунали сирени, двері відчинилися, він поточився в коридор і впав, розсипаючи консервні бляшанки, кавову гущу і пляшки зі свого сміттєвого відра. Задихаючись, зірвав із себе сорочку. Коли прибула поліція, щоб забрати небіжчика до лікарні, його груди були оголені. В лікарні не захотіли його приймати. Тож тіло відвезли в морг. У морзі теж не було поціновувачів сучасної поезії. Ім’я Гумбольдта фон Флейшера ні для кого нічого не означало. Тому він лежав там просто як іще один голоштанько.

Нещодавно я відвідав його дядька Вальдемара у Коні-Айленді. Колишній завсідник іподрому, який мешкав у притулку для старих, сказав мені: «Копи обчистили Гумбольдта. Вони забрали його годинник і гроші, навіть його авторучку. Він завжди користувався авторучкою. Не писав віршів кульковою ручкою».

— Ви впевнені, що в нього були гроші?

— Він ніколи не виходив без сотні доларів у кишені. Щонайменше сотні. Ви маєте знати, як він ставився до грошей. Мені так бракує малого! Як же мені його бракує!

Я почувався точнісінько так само, як Вальдемар. Гумбольдтова смерть хвилювала мене більше, ніж думка про мою власну кончину. Він так себе поставив, що за ним горювали й тужили. Гумбольдт надавав собі значущості, й на його обличчі відбивалися всі серйозні, всі важливі людські почуття. Ви б ніколи не забули такого обличчя. Але для якого кінця воно було створене?

Зовсім недавно, минулої весни, я зловив себе на тому, що думаю про нього з дивного приводу. Разом із Ренатою їхав у французькому поїзді. Це була подорож, що я її, як і більшості мандрівок, ані не потребував, ані бажав. Рената, вказуючи на краєвид за вікном, мовила: «Поглянь, яка краса!». Я визирнув назовні; вона правду казала. Краєвид був Прекрасний. Але я бачив Прекрасне не раз, тому заплющив очі. Я відкидав грубо розфарбованих ідолів Видимого. Ідолів, що їх мене, як і всіх інших, учили бачити. Я втомився від їхньої тиранії. І навіть подумав: «Розмальована завіса вже не та, що колись. Проклята завіса зношується, як рушник загального користування у мексиканській вбиральні». Я думав про силу колективних абстракцій і таке інше. Ми дужче, ніж будь-коли, потребуємо променистої ясності безмежної любові, та дедалі більше порожніх ідолів її заступають. Світ категорій, позбавлених духовності, чекає на відродження життя.

Гумбольдт мав стати знаряддям цього відродження. Ця місія чи покликання читалися на його обличчі. Надія на нову красу. Обіцянка, таємниця краси.

До речі, у США люди з такими обличчями здаються чужинцями.

Те, що Рената привертала мою увагу до Прекрасного, не було випадковістю. Вона тут мала особистий інтерес, адже сама була красунею.

Хай там як, а Гумбольдтове лице виказувало — він розуміє, що йому належить робити. Але виказувало воно також і те, що він до цього не дійшов. Він теж звертав мою увагу на краєвиди. Наприкінці сорокових вони з Кетлін, щойно побравшись, переїхали з Ґринвіч-Вілледж до села у Нью-Джерсі, і коли я відвідав їх, Гумбольдт був цілковито захоплений думками про землю, дерева, квіти, апельсини, сонце, Рай, Атлантиду, Радаманта. Він говорив про Вільяма Блейка у Фелфамі, про Мільтоновий «Рай», і ганив місто. Мерзенне місто. Щоб розуміти його заплутані промови, треба було знати основні тексти, на які він опирався. Я знав, що це були «Тімей» Платона, написане Прустом про Комбре, Верґілієм про сільське господарство, Марвелом про сади, карибська поезія Воллеса Стівенса тощо. Однією з причин, що ми зійшлися з Гумбольдтом так близько, було моє бажання пройти повний курс.

Отже, Гумбольдт і Кетлін мешкали у заміському будинку. Гумбольдт кілька разів на тиждень їздив до міста у справах — справах поета. Він був на вершині слави, але не на вершині своїх можливостей. Мав чотири синекури, що я про них знав. Але їх могло бути й

1 ... 5 6 7 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"