Читати книгу - "Справа Сивого"

Проте дівчина й не чекала на відповідь. Для неї, з ситцевою сукенкою, однією на всі випадки життя, це казкове вбрання було далеко за межами дійсності. Щось з іншого світу, якого вона могла сягнути хіба що уявою.

— Всі лиха українців у тім, що вони кепсько одягаються, — сказала вона повчально і підняла пальчик догори.

— Це хто сказав? — уточнив Клим.

— Валер’ян Підмогильний. Він, до речі, народився тут, у нас, в Чаплях, — і, не чекаючи на реакцію хлопця, Маруся підсумувала: — Нічого, влаштуюсь на службу і куплю собі таку сукню. Правда?

Він кивнув. Влаштуюсь на службу — це інша справа, це не те, що кидання полум’яних поглядів на свого хлопця. Це — по-комсомольському.

Маршрут прогулянки повернув у бік Дніпра, і невдовзі закохані опинилися біля Клубу євреїв-кравців, а донедавна Хоральної синагоги, де з вікон долинала какофонія мідних інструментів, на яку невідворотно перетворюється репетиція кожного, а особливо аматорського духового оркестру. Фасад будівлі було рясно заклеєно плакатами, що закликали відмовитися від релігійного опіуму та вливатися у колгоспний рух.

— Бачиш, Марусю, колись тут дурманили людей. А зараз лунає пролетарська музика.

— Щось не дуже до ладу вона лунає, — скривилася дівчина.

— Нічого, навчаться! — Клим був сповнений оптимізму. — А у Брянському соборі знаєш що?

— Ні, — Маруся жила на Мандриківці й рідко бувала на Брянці.

— Органна зала. Там стоїть орган фірми Зауер. Дванадцять тонн! Оце голосина!

— От куплю собі сукню, і ми з тобою підемо слухати орган.

— Можна, — кивнув Клим, він любив великі механізми, а орган здавався чимось середнім між паротягом та духовим оркестром. — Дванадцять тонн! — повторив він вирішальний аргумент.

— А у Троїцькій церкві нині склад, — зітхнула Маруся.

— Ну то й що? — здивувався Клим. — Хіба це погано?

— Та ні, — вона нахмурила чоло, намагаючись ідеологічно правильно висловити свою думку. — Просто коли у церквах відкривають клуби чи органні зали — це одне, а коли склад — це вже інше.

— І те, і те — суспільно потрібні речі, — це прозвучало суворо, навіть дидактично.

Та Маруся не піддавалася:

— Воно то так, але знаєш, якби я вирішувала, що відкривати у церквах, то краще вже музей, аніж склад.

Клим засміявся:

— А яка різниця? Музей — то такий самий склад. Хіба ні?

— А от Підмогильний казав, що невідомо, хто рухає життя, чи той, що зводить споруди, а чи той, що виводить пісні, на вершечку тієї споруди сівши. От я і думаю, що ми маємо дивитися, де виводити пісні.

— Тобто? — не зрозумів хлопець.

— Тобто від старого світу залишилося багато церков, і в них краще співати нових пісень, ніж робити склади.

Звучало переконливо, але Клим не міг погодитися.

— Для мене найкраща пісня — це гудок заводу Петровського, з яким я зараз прокидаюсь. І скрегіт вагонеток з вугіллям, під який я виріс. Це просто зовсім інша симфонія. Пролетарська.

Маруся знизала плечима, чи то демонструючи сумнів, чи позначивши право залишитися при власній думці. Поблукавши невеличкими вуличками, які рясніли ще відмітинами війни — пробитими дахами, закладеними вікнами, вирубаними садками та колючим дротом, який замінив порубані на дрова паркани, наслухавшись мекання кіз, що паслися у зарослих бур’яном подвір’ях, закохані повернулися на Карла Маркса, де натовп давав більше можливостей хизуватися новим соціальним станом колишнього студента-невдахи Клима Шпакуватого.

Невдовзі вулиця привела їх до обійстя, позначеного новесенькою табличкою «Дніпропетровський краєвий історико-археологічний музей». Біля неї Клим зупинився і звів очі, уважно вивчаючи напис.

— Зайдемо? — спитав він, неначе щось зметикувавши.

— До музею? — здивувалася Маруся. — Ти ж сам казав, що це те саме, що склад.

— А ти казала, що те саме, що церква.

— Я так не казала.

Клим ніколи не бував у музеї, бо й справді не вважав старе хатнє начиння та іржаву зброю вартими уваги сучасної людини. Але відсьогодні мусив цікавитися особою всередині цього музею — а значить, і самим музеєм. Зрозуміло, що Марусі він цього сказати не міг, тому просто повів її до дверей повз міліціонера, що охороняв не потрібний соціалістичному майбутньому будиночок із купою непотребу всередині.

Першими, хто зустрів гостей, були кам’яні баби — сила силенна їх стояла просто на землі, неначе злізлися вони сюди з курганів по всій Україні на свій камінний шабаш і застигли від єдиного погляду чужинця. Баби були великі — у людський зріст, маленькі — по коліно, одні зображали людину повністю, інші лише голову і плечі, одні тримали на грудях чаші, роги чи сагайдаки, інші не мали навіть чітко окресленого обличчя. Клим з Марусею завмерли, вражені такою картиною.

— Ого, скільки мамаїв! — видихнула дівчина.

— Кого? — не зрозумів хлопець.

— Мамаїв, — пояснила дівчина. — Моя бабуся ці камені називала мамаями.

— У нас називають бабами, — сказав Клим. — А навіщо їх тут зібрали?

— Це музей, тут усе збирають, — підкреслено просто пояснила Маруся.

Від найбільшого кам’яного боввана раптом відокремилася людська постать — хто б і подумав, що вона там ховається. Постать виявилася сухоребрим дядьком у колись, безперечно, білих штанях та сорочині такого самого колись білого кольору. Він невпевненим кроком наблизився і привітався:

— Добридень!

— Драстуйте, — сухо кинув Клим.

— Товариша начальника цікавлять наші баби? — спитав сухоребрий.

Почувши оце «товариш начальник», Клим несамохіть розслабився, і кутики губ позначили усмішку.

— То я вам скажу, що їх збирали сюди по одній. Директор наш, Дмитро Іванович. Він із цими бабами розмовляє.

— Як це, розмовляє? — не зрозумів Клим.

— А так, виходить, гладить їх, щось говорить.

— Навіщо?

— А хто його знає. Але про головну бабу я вам розповім, якщо пригостите чарочкою.

— Чарочкою? — перепитала Маруся.

— Можна й кількома, — поспішив виправитися сухоребрий.

— А де ж ми вам чарочку візьмемо? — дівчина розвела руками, демонструючи, що не має при собі нічого зайвого.

Сухоребрий цмокнув тонкими губами:

— Ну, ви дайте карбованця, а я вже розберуся.

— Карбованця?! — не витримав Клим, для якого сьогодні питання фінансів