Читати книгу - "Наперекір, Аманда Рід"

Чергування. Цей тиждень присвячений їм. Я одночасно люблю та ненавиджу їх. Люблю — бо можна спізнюватися на уроки й тобі за це нічого не буде, а ненавиджу — бо даремно витрачаєш цілу перерву, на те, щоб вгамувати шалених другокласників.

У пару я, звичайно ж, собі обираю Христину. Нам вдається зайняти найкрутіше місце це — зимовий сад. Величезний зал у північному крилі школи. Там розташовані вазони з кімнатними рослинами, обгороджені невеликим металевим парканом із тонких прутів. На цій огорожі можна сидіти. Ми завжди так і робимо. Але з іншого боку зимовий сад був не найкращим місцем, тому що поряд розташовувався вхід до їдальні та спортзалу. І через величезну територію, молодші класи любили тут влаштовувати перегони не на життя, а на смерть. Загалом, роботи було достатньо. До кінця перерви без зірваних зв'язок не обходилось!

— Агов, не бігати! — кричу я надаючи голосу всю строгість, яку маю. — Кроком руш. Спокійно!

Лаю невгамовного хлопчика. Христина мене сьогодні кинула напризволяще. У неї з'явилися якісь справи й вона помчала їх вирішувати. На носі олімпіада, не дивно. Подумки дякую собі за те, що не така розумна і маю можливість насолоджуватись шкільним життям по-повному.

За п'ять хвилин до початку уроку, всі вгамувалися. Почали розходитися кабінетами.

Відвертаюсь до величезного вікна та розглядаю шкільний стадіон. Там кипить своє життя. Пацани грають у футбол. Інші ведуть запеклу боротьбу у настільний теніс.

— Кх-кх...

Позаду лунає чийсь кашель і я здригаюся від несподіванки. Різко обертаюся та стикаюся з карими очима.

Хлопець зблизька здається ще гарнішим.

Злякано дивлюся на нього, не розуміючи, чого він хоче? Йому погано? Потрібна допомога?

— Довбана застуда! — робить висновок новенький. Знову кашляє, прикриваючи рота долонею.

— Простуда? — витріщаючись на нього, не в змозі взяти себе в руки. Я і мріяти не могла, що він сам до мене підійде та заговорить.

— Так. Мені здається, це щось смертельно небезпечне, — робить ще один крок у мій бік, а я, навпаки, відступаю.

Він так близько. Нависає наді мною. Йому все одно, що нас бачить половина школи. Він дивиться лише на мене. В очі. Прямо. Ніби окрім мене тут більше нікого немає. Метелики. Я відчуваю їх у животі. Вони пурхають, пестячи ніжними крильцями сонячне сплетіння.

Це все насправді? Чи я сплю?

— Мене звуть Дан, — простягає руку. — Ми ніби не знайомі.

Виходжу із трансу. Швидко оглядаюся на всі боки. То він мені? Справді мені?

— Мирослава... — голос зривається.

— Дуже приємно, Мирославо, — наблизившись практично впритул, клацає мені по носу. Рука ковзає нижче, невагомо торкаючись моєї талії долонею. Смикнулася він незнайомій близькості.

— Ще побачимось, Миро. Дан відступає і наплював на мерзенно бридкий дзвінок, пливе до їдальні.

— Оце так! — за спиною чується знайомий голос. Теплі пальці хапають мене за руку, переплітаючись їх.

— Сама в шоці... — вимовляю на автоматі. Не можу відірвати погляд від брюнета. Качаю головою.

— А я одразу сказала, що ти йому подобаєшся! — шипить Марі, зупинившись з іншого боку.

Тільки зараз я розумію, що за руку мене тримає Женя, а поряд Марі.

— Як ви тут опинилися? — розгублено дивлюсь на дівчат.

— Ми тут самого початку! — засміялася Женя. — Здається не тільки Дан у Мирославу закохався, а й Мирослава у Дана! — знову повторює подружка.

— Та йди ти! — розриваю наші долоні, жартома штовхаючи її. — Ні в кого я не закохалася!

Переконую саму себе. Намагаюся «зловити» всіх метеликів, які стрімко кинулися в голову.

Мотаю головою. Маячня якась. Чомусь у цей момент перед очима виринає образ іншого нестерпного хлопця. Нік. Чому Дан один? Де його вічний супутник?

— Гаразд, Миро, годі мріяти. На хімію запізнюємося.

Розвертаюсь і йду за Женею.

Кабінет хімії розташовується на третьому поверсі. Те, що там сидить наш клас, чути вже з першого поверху. Гомін стоїть майже на всю школу. І нас же не вгамувати. Чи не відволікти. Тим більше не навчити…

Більшість з нашого класу, проходять до школи заповнити день. «Різношерстість» учнів призвела до того, що від нас часом відмовляються вчителі.

У школі два такі некеровані класи: наш і одинадцятий. Той, куди перевівся новенький.

— Петренко до дошки! — крізь безперервне дзижчання голосів, до нашого ряду долинає суворий голос хімічки.

— Ви даремно випробуєте долю, Марино Василівно. На вашому місці, я б не підпускав себе до цих всіх пробірок… — Іван закочує рукави та підіймається зі свого місця.

У класі завмирає мертва тиша в той момент, коли Петренко височіє над своїм місцем.

Авторитет — справа сильна. Велика, я б сказала, й не один рік зрощена.

— Для тебе в мене підготовлені рівняння! — збиває весь запал. — Хімічну реакцію проводитиме твій напарник. — Коситься на Толіка, що задрімав.

— Пс-с, Іване, — непомітно підсовую йому в задню кишеню джинсів клаптик паперу з хвилюючим питанням.

Хлопець виймає записку і швидко пробігається по ній очима. Обертається до мене, іронічно посміхаючись.

— Марино Василівно, тут Авраменко прагне зі мною в пару! Ось, — скидає руку нагору, демонстративно махаючи листком. — Так і написала: шановний Іване Сергійовичу, любесенький, візьми мене в пару до дошки!

По класу котиться хвиля сміху. Відчуваю, як моє обличчя покривається червоними плямами сорому.

— Ідіот! Божевільний! — шиплю крізь зуби. — Який же ти тупий!

Опускаю голову донизу.

— Авраменко! Що це за новини? — мружить очі вчителька. — Обидва! До дошки! Жартують вони мені тут. Підіймаюсь і йду до дошки.

— Білого відсторонили назавжди. Повернувся у колишню школу, — Іван хапає мене за лікоть й шипить на вухо. — Чого це раптом такий інтерес до Ніка? Тебе ж наче Дан собі забив?

— Ніхто мене не забивав! — висмикую свою руку. — Тебе б хтось прибив.

— Давайте ви біля дошки з'ясовуватимете стосунки! — Марина Василівна стукає указкою по столу, підганяючи нас.