Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

А ось уже й спогад

(поки в Алжирі катують):

Холодний і сухий сніг, що навряд чи затримується на асфальті, легенький сніговий пил, який здіймається вихором за кожною машиною, посередині вулиця майже без снігу, сіра й суха, і тільки обабіч лежать білі полотнища, аж поки проїде наступний автомобіль; ба навіть досить повільного велосипеда, щоб сніг вихором закрутився й ліг по-новому, наче рюші. Я майже ніколи не обганяю. Навіть за межами населених пунктів я навряд чи їжджу зі швидкістю понад вісімдесят кілометрів за годину. А я їхав у населеному пункті, я бачив, хоча мої думки всякчас переймалися чимсь іншим, а перед очима невтомно сновигали двірники; мої очі бачили, а нога відсунулася від педалі газу, і самовладання, яке часто межувало з дивом, анітрохи не полишало мене, коли я спершу кермом, а потім власним тілом відчув, що машину занесло. Моя нога не пішла до гальм, а одразу знову натиснула на газ. Відчувши, що машину несе, я побачив ліворуч гурт школярів, праворуч вітрину сільської молочарні з рекламами сиру й шоколаду. Якусь мить я ще спокійно сподівався, що, як уже не раз, після невеличкого заносу я зможу вирівняти машину, а потім зрозумів: ось воно! — і міцно затис люльку зубами, наче від цього щось залежало. Минула, здається, ціла вічність, поки мене просто крутило, наче я навмисне повертав кермо. Була якась іронія в тому, що мене крутнуло не ліворуч, а раптом чомусь праворуч, і машина, мов сани, ковзнула поперек вулиці. Тепер я вже не знав, де правий бік, а де лівий, усе перемішалося. На щастя, тієї миті ніхто не їхав назустріч, ваговоз із важким причепом, що, так би мовити, виринув у моїх спогадах, насправді вже проїхав. Я тільки бачив, як крутилося село. Я спостерігав. Безсилий, а водночас пильний до всього. Ліворуч вітрина молочарні, праворуч школярі. Мов на каруселі. Коли нарешті гупнуло, звук був смішний, мов запізніле відлуння, і анітрохи не приголомшив, я давно вже знав, що звичайне диво покинуло мене. Я загубив люльку, оце й усе, а машина тепер стояла в протилежному напрямку, вдарившись об бровку і зупинившись, бо інакше я був би вже у вітрині. Двірники сновигали й далі. Раптом рознервувавшись, наче тоді, коли ще ходив на курси автомобілістів, я хотів їхати далі, але машина не рушала з місця, я був на третій передачі, мотор заглух, я перевів на першу передачу й натиснув на зчеплення, щоб запустити мотор. Але автомобіль і тепер майже не рухався. Він повз. Нарешті я вийшов оглянути машину. На корпусі жодної подряпини. Я відчув полегкість, але тепер мені здавалося, ніби навколо повідчинялися всі сільські вікна, я соромився, стоячи серед гурту школярів, що обступили мене і, здавалось, дивилися на мене, хоча насправді розглядали тільки «Порше», що так весело крутився в них на очах. Один хлопчисько ненастанно проказував: «Його як крутнуло, як крутнуло!» Тепер я опинився без люльки, тож не мав і жесту, яким міг би засвідчити свою незворушність; я вийшов на середину вулиці й почіпав носаком асфальт навколо, щоб показати світові, що на дорозі ожеледь. Тільки аж тепер розчинилися навколишні вікна. Я мусив чекати, поки машину потягнуть на буксирі, запхав руки в кишені штанів і запитав, наче впавши з неба, про назву села.

Я був у Ленґнау, кантон Берн.

Згодом у готелі, п’ючи вишнівку, я дізнався від кельнерки, що на цьому повороті вже всякого траплялося, навіть смертні випадки.

Не знаю, навіщо я розповідаю про це.

Мій нещасний випадок не цікавить мене...

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Початок був би легкий:

Я зайшов, пополудні я просто зайшов до крамниці й зупинився. «Бажаєте чогось?» Я мовчав, немов не розуміючи швейцарського варіанта німецької мови. Я роззирнувся: окуляри, лупи, підзорні труби, найрізноманітніші окуляри, пенсне, театральні біноклі, але передусім окуляри. Предмет моїх бажань уже кілька тижнів лежав у вітрині (праворуч) на Фраумюнстерштрасе. А втім, білява дівчина переклала сформульоване діалектною говіркою запитання про мої бажання спершу англійською мовою, а потім німецькою літературною, щоправда, не дуже впевнено, й мені вистачило кивань головою, щоб показати, що я маю терпець або принаймні манери. (Я вважав за краще вступити в свою роль як німець. Я завжди відчуваю, ніби граю роль, коли розмовляю німецькою літературною мовою, і тому менше бентежився. Моя англійська мова була б убога, її б вистачало тільки на те, щоб мене більш-менш зрозуміли. Ну, а про французьку мову йшлося ще менше: я пасував перед кожним французом, і то тільки тому, що він розуміє рідну мову.) Отже, я стояв у крамниці, поки дівчина клопоталася дамою, яка щоразу, коли їй чіпляли на носа нові окуляри, витягала шию, мов пташка, ковтаючи воду, й лише сподівався, що до крамниці зараз не зайде ніхто з моїх знайомих. Дама, американка, щоразу розчаровувалася, стаючи з новими окулярами перед дзеркалом, і, здається, не могла наважитися ходити такою, якою її показувало дзеркало, ті вагання могли тривати ще довго. Я мав час ще раз обміркувати свій задум, але рішучості не втрачав. Коли дівчина нарешті обслужила мене, це сталося без вияву недружніх почуттів до американки, бо дівчина ненастанно показувала, що обслуговує співвітчизника лише мимохідь. Отже, я бажав, — чому я затинався? — сонцезахисних окулярів. Будь ласка! Я бачив, як вона простягає мені окуляри й водночас розмовляє з американкою, подає цілу крамницю, справжній арсенал окулярів від сонця, але вони не задовольняли мене. Що я сказав? Дівчина в білому, нікудишня продавщиця, але вбрана як науковець, заявила, що трохи темніших немає, бо інакше людина взагалі нічого не побачить, а ті, що пан бачив на вулиці у вітрині, вже не сонцезахисні окуляри, пояснила вона, а окуляри для сліпих. Я попросив показати їх. Дівчина здивувалася, — тим часом американка нарешті вирішила, і її годилося провести до дверей якомога люб’язніше, бо ж вередлива клієнтка нічого не купила, — але цей подив швидко минув, коли вона далі обслуговувала мене вже як єдиного клієнта; прямо вона не відмовлялася продати окуляри для сліпих, а насправді й далі пропонувала сонцезахисні окуляри, наче покупець лише пожартував; одні навіть пасували до мого обличчя, аж поки мені урвався терпець, і я навпростець сказав, чого хочу: не чого іншого, як чорних окулярів для сліпих. Будь ласка. Слід сподіватися, що не вийде господар, щоб самому розібратися з