Читати книгу - "Перелітні птахи (збірка), Керницький Іван"

Приблизна вага цього скрипту два з половиною кілограми. Та, на жаль, це покищо тільки перший том повісти. Дальших шість томів обіцяє невтомний автор надсилати нам безперебійно у піврічних відступах часу, впродовж трьох років. Чи ви почуваєте себе на силах, без шкоди для ваших очей, ваших нервів і взагалі для вашого здоров'я, взяти цей перший томище на рецензію?
Щире і добродушне обличчя знаменитого літературознавця прояснила весняна усмішка.
— Давайте, голубчику, давайте! Історична повість із старокняжої доби?! Прекрасно! Давайте нам таких повістей якнайбільше! Такі повісті йдуть у нас на вагу золота! Давайте! Я з радістю й повним задоволенням прочитаю… А хто ж автор, голубчику? Можна б знати, хто такий автор?
— Ім'я автора, покищо, не дуже відоме в нашій літературі, відповів головний редактор: це — Влас Хлібо-їденко, колишній управитель державного маєтку в Цап'ячому Хуторі… Напевно — якийсь графоман…
— Гріх вам таке казати, голубчику! — палко перебив знаменитий літературознавець. — Ми іноді й не уявляємо собі, які блискучі таланти криються в нашій глухій провінції. Оця повість може стати дуже цінним вкладом у наше письменство, а її автор — може виявитись небуденним талантом. Давайте, голубчику, давайте!
І знаменитий літературознавець поквапно, немов би лякаючись, що хтось другий може вхопити в нього з-під носа дорогоцінний рукопис, — взяв із стола сувій пожовклого паперу, побіг до своєї кімнати, замкнувся на ключ і зараз же почав читати.

**

*

Доктор Головенко читав безперервно згаданий рукопис від 8-ої години ранку до 11-ої. Коли ж десь біля 11-ої години дівчина, що розносила чай із сахариною, після довгих зусиль добилася, врешті, до кімнати доктора, — знаменитий літературознавець був ще живий та здоровий і майже притомний, хоч уже всі зовнішні ознаки вказували на те, що з ним твориться щось погане. Завжди лагідне, усміхнене і привітне обличчя доктора було насуплене і захмарене, на щоках виступили хворобливі рум'янці, розгарячковані очі якось дивно й неспокійно перескакували з предмету на предмет, кидаючи навколо лиховісні вогні. Одна рука доктора нервово смикала короткого чуба, друга злісно термосила скрипт повісти "Ратищем просто в серце".
— Чого? За чим? — сердито пробурчав знаменитий літературознавець, помітивши на дверях дівчину.
— Та я чай панові докторові принесла, — сказала дівчина.
— Що?! Чай? — заревів не своїм голосом доктор і зірвався з крісла. — Ти мені чай принесла?.. Тут, на 101-ій сторінці, дивись… читай — тут цілого вепра на рожні… на повільному вогні… ти розумієш?.. цілого вепра смажать… а сало з нього кап-кап! — так і капає, а смажене м'ясо шкварчить… і приємний, соковитий запах лоскоче ніздрі. А ти мені — голий чай з сахариною?! Геть! Геть!
І знаменитий літературознавець вишкірив зуби, як первісна людина, підскочив до дівчини і вкусив її в руку, повище ліктя. Далі вхопив з підносу склянку з чаєм і тріпнув нею об долівку з такою силою, що скло розбризкалося і приліпилось до стелі.
На смерть перелякана дівчина з плачем і лементом побігла до кабінету головного редактора.
— Ґвалт, Матко Божа, ґвалт!!. Пане редахторе, нещастя сталося! Пан доктор звар'ювали! Вони кусають, гей той пес!..
Головний редактор, не надумуючись ні хвилини, метнувся до кімнати доктора Головенка. За ним гурмою посунули всі інші співробітники Видавництва.
Але — запізнились…
Світоч рецензентів, корифей нашої критики, знаменитий літературознавець доктор Головенко лежав без душі на долівці, з чуприною, замоченою в калюжі розлитого чаю і не подавав уже найменших ознак життя.
Лікар, що прибіг до Видавництва за кілька хвилин, ствердив несподівану смерть від розриву серця.

**

*

Що ж було причиною наглої смерти доктора Головенка?
Судове слідство устійнило, понад усякі сумніви, що бідолашний доктор упав жертвою свого невдячного і дуже ризиковитого знання. Його вбив злощасний рукопис повісти "Ратищем просто в серце". Ось декілька розділів того небезпечного твору:
Перший розділ: Князь засватав прекрасну княжну. Відбувається величний пир. З'їздиться хмара гостей. Заставляють безліч столів. У бездонних горлянках наших предків — хоробрих русичів — щезають цілі гори пшеничних книшів, цілі стоси м'яса, всякають величезні бодні меду та запіканки.
Другий розділ: Князь одружується з прекрасною княжною. Справляють гучне весілля. Гості їдять і п'ють три тижні підряд. Відбуваються гомеричні сцени: хоробрі русичі з'їли стадо волів і випили ставок меду.
Третій розділ: Прекрасна княгиня родить первородного сина. З тієї радісної нагоди влаштовують великий бенкет. І знову: обжирство, пиятика без меж і кінця. (Яко же: "Веселіє Руси єсть пити", — а при тому і їсти).
Четвертий розділ: Цим разом — трагічний випадок… Князь гине в двобою від ратища свого суперника. Небіжчикові справляють традиційний похорон, а після похорону — тризну, що триває десять днів. Учасники похорону так наїлися і напилися, що чимало з них зараз же на місці померло і їх поховали разом із померлим князем у спільному кургані. Щиро оплакуючи тих покійників, влаштовують ще одну тризну, що триває других десять днів, і т. д.
П'ятий розділ: До прекрасної княгині-вдови приїхав на зальоти князь-суперник (що вбив ратищем її чоловіка). З тієї нагоди влаштовують великі лови, і після ловів, як звичайно, величний бенкет. Завершенням цього розділу і одночасно показником морального занепаду автора та його сліпої ненависти до рецензента — є сцена, де змальовано, як учасники ловів смажать на повільному вогні кабана. Автор із справді катівським самозадоволенням до останніх подробиць описує, як цього товстелезного представника свинського роду вбивають на рожна, як розпалюють під ним вогонь, як перші язички полум'я лижуть вепра, як одурманюючий соковитий запах смаженого м'яса завертівся в носі ловців, як перші білі краплі гарячого сала скапують вниз, як ловці, ковтаючи слину, витягають ножі і кожний втинає собі довільний шматок смаженого м'яса вкупі з солониною…
…і, власне в цьому місці прийшла катастрофа!.. Автор повісти, правдоподібно професійний душогуб, досягнув своєї злочинної мети, скоріш як він цього сподівався: він затортурував бідолашного доктора вже наприкінці п'ятого розділу, а не — десятого, як це він собі був уплянував. Зголоднілий, нещасний літературознавець, що — за словами його дружини — пішов до праці натщесерце, а попередньої днини з'їв дуже скромний обід, — не пережив того хвилюючого опису смаження вепра на повільному вогні… Його замучене серце, що так любило світ, людей і красне письменство, що прощало найбільшу образу найгіршим ворогам, — навіть авторам із провінції — оте серце затріпалось, мов підстрелене, роздерлося надвоє, як розірвана струна, і, віддавши останній акорд лютого болю, — замовкло навіки.

**

*

Похорон доктора Головенка, що відбувся за три дні по його смерти, був величезною маніфестацією всього літературного світу. З приводу цього похорону одна газета писала:
"…Трагічна смерть доктора Головенка — це для нас — робітників пера, грізна пересторога. Критики, редактори, рецензенти! Бийте на сполох! Організуйте самооборону! Асекуруйтеся на випадок смерти, яка може вас заскочити в кожній хвилині під час читання загрозливих для вашого життя рукописів! В єдності сила!.."
А на нагробному камені, на могилі покійника, витиснено золотими буквами таку глибоку сентенцію:
"…і розцвіла б ти, українська літературо, як маків цвіт, коли б одні автори менше писали, а другі — більше їли".

ДУМА ПРО СОЛОМ'ЯНІ ДУШІ

Ой, у славному-преславному городі Безухові то не яснеє сонічко вставало, то не сурми-труби бойові заграли, то не хлопці-молодці, низові запорожці в похід виступали, — ой, то Голова Українського Комітету, Батько-Отаман завзятий, своїх співробітників, ясних соколів, на перше засідання скликав, наради відкривав, слово забирав і так до них промовляв:
— Ой, ви, хлопці-молодці, вірли сизокрилі, бунчукові товариші мої вірні, осавули мої смілі, і ти, Представнице Жіноцтва, вірлице срібнопера, сизогорлице ти наша, — ой, будемо ж ми, пани-браття, широко крила розправляти, до соколиного льоту злітати, в Комітеті нашому народню роботу на повний хід пускати, Безухівську Паланку нашу організувати, села-хутори просвіщати, народові нашому всіми силами пособляти та порадоньку йому давати!
Сеє сказавши, Голова Комітету, отаман завзятий, та на ясного сокола, Організаційного Осавула, споглядає, словами до нього промовляє:
— Осавуле мій Організаційний, соколе ясний, орле сизокрилий, ой, високі ти студії заграничні маєш, на чужих язиках розмовляєш, патріотичнеє серце у грудях ховаєш, святою любов'ю до Неньки-України нашої гориш не згоряєш, по ночах не спиш, а все премудрії книги читаєш, про вікову трагедію українського народу гірку думу думаєш-гадаєш…
— Ой, пора ж тобі, пане-брате та докупи себе взяти, таланти свої закопані на деннеє світло витягати, любов свою до України у щоденній праці виявляти, організованим життям Безухівської Паланки нашої керувати, молоді кадри вирощати, Установоньку нашу гідно назверх репрезентувати!
Сеє сказавши, Голова Комітету, отаман завзятий, та на ясного сокола, Культурно-освітнього Осавула споглядає, словами до нього промовляє:
— Осавуле мій, Культурно-освітній, соколе ясний, орле сизокрилий, ой, високо ти Бонном віщим попід облаки думами-мріями літаєш, талан поетичний маєш, любовні й патріотичні віршики власною рукою і з власної пам'яти складаєш, порученими пакетами до всіх редакцій розсилаєш, сон із повік панам редакторам ізганяєш…
— Ой, пора ж тобі, пане-брате та із Музою розвід взяти, дорогого паперу канцелярського не псувати, над нещасними редакторами милосердя мати, ой, пора ж тобі, пане-брате, в канцелярії за бюрко сідати, пламенні реферати писати, надхненним словом народ до праці закликати, гуртки театральні, хори співальні організувати, народ наш український безупинно навчати-просвіщати!
Сеє сказавши, Голова Комітету, отаман завзятий, на Фінансового Осавула, ясного сокола, споглядає, словами до нього промовляє:
— Осавуле мій, та й ще Фінансовий, соколе ясний, орле сизокрилий, ти в своїй лисій голові всю вищу й нижчу математику маєш, подвійну бухгалтерію знаєш, балянси складаєш, з цифрами, немов чародій, дивні-дива виправляєш, — ой, пора ж тобі, пане-брате, нашу касоньку під опіконьку взяти, вкладки інкасувати, для бідних студентів датки збирати, українських вдів, сиріт та інвалідів запомогами запомагати!
Сеє сказавши, Голова Комітету, отаман завзятий, на Представницю Жіноцтва, вірлицю срібноперу, любо споглядає, словами до неї промовляє:
— Ой, ти, Представнице Жіноцтва, гожа панно, прекрасна трояндо, всіх ти нас, добрих козаків, пишною вродою дивуєш, станом тополиним і чорними бровами, немов чарами чаруєш, самі залицяння і шепти кохання довкола себе чуєш, — ой пора ж тобі дівчино-чарівниченько та й тії романси заперестати, на ляндраси-вихиляси начхати, ой, пора ж тобі, сестрице мила, слідами Великих Українок ступати, теє славнеє жіноцтво організувати, до невтомної праці для Неньки-України нашої його притягати!
Тую його мову панове осавули, соколи ясні, і Представниця Жіноцтва, вірлиця срібнопера, зачували, словами промовляли:
— Ой, не треба нам, Пане Отамане, та й двічі теє казати, як нам треба для Неньки-України нашої трудитись-працювати! Ой, будемо ж ми, Батьку-Отамане, раз на день їсти і раз на три доби спати, а всі наші сили, ввесь запал молодецький — Україні віддавати!
Сеє панове осавули, соколи ясні, і Представниця Жіноцтва, вірлиця срібнопера казали, золоті ключі до рук брали, двері канцелярій відмикали, писальні машини з футлярів витягали, за бюрка сідали, папери розкладали і з великим завзяттям на славу Комітету і на пожиток народу українського працювати починали.
…Ой, по синьому морі та на білому камені, то не буйний орел гордо крилами махає, то Голова Комітету, отаман завзятий, по свойому кабінеті похожає, з радости руки затирає, своїх осавулів, соколів ясних, перед всім миром вихваляє, в їхньому запалі світле майбутнє українського народу нашого бистрим оком добачає…

___________

…Ой, у славному-преславному городі Безухові то не чорная хмара небо вкрила, то не тучі громовії надтягали, то не вітри-заведії вовками-сіроманцями по ринку шугали, куряву збивали, жидівські халабуди вивертали, — ой, то пани-осавули, соколи ясні, і Представниця Жіноцтва, вірлиця яснопера, і три неділеньки не посидівши на посадах, у кабінет Голови, Отамана завзятого, один наперед одного прибігали, до неба руки здіймали та всі в один голос із посад їх позвільняти молили-благали…
А що перший, Осавул Організаційний, ясний сокіл, виступає, словами промовляє:
— Прости мені, Батьку-Отамане, і ви, панове-молодці, Товариство чесне, гріх великий-непрощенний перед народом українським і Всесвітньою Історією маю, на нужденній посаді осавула таланти свої блискучі витрачаю, свій великий інтелект на дрібну монету міняю, про своє післанництво забуваю, на глухій, забитій дошками провінції без високої політики, як без води рибонька, а билина без сонця в'яну-ізсихаю!..
— Відпусти ж мене, Батьку-Отамане, із поля додому, ой буду ж я далі по ночах не спати, важенько зідхати, премудрії книги читати, над віковою трагедією українського народу розмишляти, мойого високого післанництва, мов ясної зіроньки з неба з тугою дожидати— виглядати!
А що другий, Культурно-освітній Осавул тую його мову зачуває, словами промовляє:
— Прости мені, Батьку-Отамане, і ви, панове-молодці, Товариство чесне, ой, не буду ж я вам довгими промовами голови крутити, а буду я вам просто з моста щирую правдоньку говорити! А тую мізерную посадоньку в Комітеті я тому мусів узяти, що не встиг собі іншої, кращої посадоньки розпитати-розшукати.