Читати книгу - "Вірші з війни"

Ось так

А чи знаєш ти вата що на Тернопільщині

Третина есіх українських замків

Так-так вато у давнину українці

Були лицарями і жили в замках

Уявляєш скільки треба було потратити зусиль

Щоб перетворити шляхетних лицарів

На тюхтіїв гречкосіїв і свинопасів

Кляті поети романтизуючи селян

теж до цього доклалися

Але сталася біда — прийшла вата у нашу хату

Ми швидко вчимося ми швидко згадуємо

Тепер — без варіантів — ця війна закінчиться

Нашою абсолютною перемогою

а вашою нищівною поразкою

Українці чи бандерівці як ви кажете

Пройдуть парадом перемоги

на красній площі в москві

Ти головне доживи Побачиш сам

А ти певно думав

що українці народжуються в шахтах

Живуть у шахтах від народження —

чорні й вугілля гризуть

Пауза Чути як десь працюють міномети Перекур

Слухай вато як кажеш тебе там кличуть

Борисом мати назвала

Я не знаю про що думала моя мати

Щоб назвати мене так само

як якусь вату але я теж Борис

А що це ми з тобою все перекрикуємося

перегукуємося

Давай підходь ближче на нейтральну територію

Обіцяю з нашого боку ніхто не відкриє вогонь

Щоб я теж підходив

Гаразд Підійду Чого ж

Даєш слово що з вашого боку

стрілянини не буде

Ну а як на рахунок твоїх теперішніх землячків

Чеченів сибіряків

А — їх зараз тут немає Вони в другому ешелоні

Шашлики смажать Відібрали в дядька козу

Тіпа заґрядотряди

Щоб ви не розбіглися додому

Можна я не буду матюкатися Можна

Не матюкатися — це така моя форма протесту

Як же ж ти дійшов до такого життя земляче

Гаразд Мовчу Бля

Двісті метрів від наших окопів до їхніх окопів

Сто кроків з мого боку сто кроків з його боку —

Сто найважчих кроків за цю столітню війну

Зійшлися Руки зайняті зброєю

Руки не потиснули

Нічого Так — звичайний хлопець

Трохи молодший за мене

Присіли на суху

зрізану кулеметними чергами траву

Поговорили Про те про се Помовчали

Подумали

Про одне й те саме помовчали

Про одне й те саме подумали

Про війну

Про війну

Про цю кляту війну

Перед тим як розійтися

Перед тим як відміряти спиною

Наступних сто олов'яних кроків

Він мені:

Наступного разу коли доведеться стріляти

Я буду брати трохи вище

Наскільки вище питаю

Щоб тебе не зачепити

А так щоб взагалі не стріляти

Не можеш Поки що

Розумію Ага Тобі треба з мужиками порадитися

Як далі бути Ага

Тим часом поки ви будете радитися

Я теж буду брати трохи вище

Так що не обижайся

якщо гілочки з дерев упадуть на голову

Шкода буде якщо залишиться без батька

такий пацан —

Майбутній гравець збірної України

Завтра знову стріляємо

Завтра знову чуємо якісь крики

Може це кричать поранені

Може це живі кричать над тілами загиблих

Може це твій земляк з того боку

Запитує тебе який рахунок

Бразилія — Німеччина

Це той випадок

коли найкращий рахунок сьогодні

Нульова нічия

09.07.2.014

Час на війні...

Час на війні — це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити.

Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям.

Та що там час — мить усе вирішує в цій столітній війні. Мить вирішує, хто стріляє першим, хто житиме.

Вирушаємо з Києва до Артемівська, бо війна, бо там наші побратими з батальйону «Донбас» кожен день під обстрілом, тримають передову, бо так треба.

Збираємося виїжджати зранку, але то те, то се. То делегації, то волонтери, то добровольці, «коли нас візьмете з собою на передову, коли дасте нам зброю, ви не дивіться, що я старий, малий, кривий, я не буду вам обузою, а якщо доведеться загинути, то не одного кацапа візьму з собою», то священики, то матері — й усім мусиш вкраяти свого часу, наче нарізати смужку життя; легше врізати і віддати пальця.

Тактично неправильно, час не любить такого легковажного поводження з ним. Вирушаємо коло полудня. Полтаву, Харків пройшли за сонця, в Ізюмі сонце стало червоним, скільки не підживлюй його світлом фар; у Слов'янськ — наче висадилися на невідомій планеті — зайшли глибокої ночі. Марсіанські пейзажі, декорації для зоряних війн, усюди відчувається, що тут побували чужі. Стівену Спілберґу це сподобалось би. Моторошно. Моторошно. Моторошно. Невже це наша планета, наш час, невже це з людьми зробили люди?

Між Ізюмом і Слов’янськом 5 блокпостів. Наші. А покажіть документи, вийдіть з машини, відкрийте багажник, а тримайте руки так, щоб я їх бачив, мета поїздки, зброя є, немає зброї, а якщо я пошукаю, спробуй, поїдеш далі з нами, в багажнику. Це на першому блокпості з боку Харкова. А сам весь такий чистенький, випрасуваний, відгодований, з шевроном із зображенням птаха і ненависним для кожного майданівця написом. А зброя — ми від заздрості дар мови втратили. Мрія натівця. От би нашим пацанам таку на передову, а не цим бикам у тилу нею красуватися. Ледве стрималися від спокуси здійснити захоплення. Просто нас троє, а їх десяток.

Що ближче до передової, то ближчі люди. То більше наші наші.

П'ятий блокпост, околиця Слов'янська. Не партеся, хлопці, своїх впізнаємо на дух, у нас вата не розмовляє українською, тим паче з галицьким акцентом. От блін, а що, так помітно, 25 років у Києві. У мене слух. Як у снайпера. Як у вчителя української мови і літератури з двадцятилітнім стажем. Та ну.