Книги Українською Мовою » 💛 Поезія » Вірші з війни 📚 - Українською

Читати книгу - "Вірші з війни"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вірші з війни" автора Борис Гуменюк. Жанр книги: 💛 Поезія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 12
Перейти на сторінку:
Ти звідки, брате? З Борислава. А я з Тернополя. Обнімемося, брате. А він теж має стосунок до мови і літератури. Це наш Влад, Ніжинський Робін Гуд. Письменник — каже, якщо не бреше. Хлопці, ану бігом сюди, подивіться, хто до нас приїхав — герой майдану, лєніноборець і комбат Микола Коханівський, сер Робін (не футболіст) Гуд і Гуменюк — письменник. Блін, досить приколюватись.

Ви куди зараз? В Артемівськ. До Семена. Ага. Бля. У них там жорстко. Щодня м'ясорубка. Я б на ніч не радив. Треба. А що по зброї. Три коротких стволи. Херня. Були у нас трофейні. Дали б вам 2–3 калаші. Вчора повіддавали. Тут від Слов'янська до Артемівська реально нікого нема. Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка — нічийна земля. Особливо вночі різні групи шаряться. За півгодини перед вашим приїздом була пальба — з калашів і кулемета, якраз із того боку, куди ви збираєтеся. Блядство.

Патрон у патронник, кожної секунди будьте готові до того, що вас можуть обстріляти, швидкість 200, педаль до поляка — і газу, газу. Рації у вас нема. Ви з Маріуполя. Ви тут типу чужі. Йобане керівництво, про що воно думає. Пиши телефон. Якщо приймете бій — дзвони, поможемо.

Ну що, обнімемося, брате. Бережіть себе. І ви себе бережіть. З Богом.

Легко сказати «200 — і газу». Бетонні блоки впоперек дороги, шини, повалені дерева, обірвані дроти, вирви, залишки блокпостів, напівзруйновані кулеметні гнізда, бліндажі, спалена техніка, швидкість руху почасти нульова, загальна — 40 кілометрів.

Раз мало не злетіли у воду, прогледіли, що попереду підірваний міст. Раз нас обстріляли — на виїзді зі Слов'янська, здається, свої, у місцині, яку тутешні називають «на каналі». Таке буває. Це нормально. Залишили серед поля, серед лісу десяток другий срочників-пацанів, насипали кілька відер набоїв і — як хочете, так до ранку відбивайтеся. Вранці поміняємо. А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає. Я ж проклинаю усіх, хто розкриває пащу на цих пацанів, усіх жирних пацюків, які окопалися в тилу і судять про те, як погано воює наша пацанва, наші батальйони і наша армія. Чуєте? Я вас проклинаю, педерасти обидвох статей.

У Слов’янську не зустріли жодної людини, жодного авта, жодного світла у вікні. Страшно. Страшно. Заледве вирулили з цього «цвинтаря розстріляних ілюзій». Заледве знайшли іншу дорогу на Артемівськ. Заправка. Десь на півдорозі між Слов'янськом і Краматорськом. Дивина. Працює. Пошарпана, потрощена, пограбована, попалена, але — працює! Заправник сам-один біля своєї заправки, як біля своїх вулканів Маленький принц. Вступає в розмову, до болю рідний, милий вуху суржик, радіє, що бачить людей, ще більше радіє, що, заправившись, платимо гроші. Бо ті заправлялися за будь здаров, хто ті, ну ті, озирається, чужі погані люди.

У центрі Краматорська дорогу перегородила жінка. Точніше — людина, скажімо так, не дуже твереза і не дуже жінка. Рєбята, подвєзіте. Куда? Здєсь нєдалєко. Три кеме. Розмова не заладилася. Окрім неї, нікого більше не цікавив інтим, підвезли, довезли, висадили, повідкривали вікна, щоб вивітрився перегар, та й що там тих три кілометри. Тішить те, що й тут живуть люди. Якось живуть. Якось люди.

В Артемівськ, на базу батальйону «Донбас», дісталися за опівніч. Майже у воротях зіткнулися з розвідувальною групою, яка поверталася із завдання. Половина облич знайомі, всі пройшли Майдан, з другою половиною спільні знайомі. Друзі.

Обнялися. Обмінялися новинами з фронтів. Ну, що у вас тут? А що у нас тут? Війна. Воюємо.

5 днів тут стоїмо. Жодної ночі спокійної. Щоночі обстрілюють наш гуртожиток. Тільки в’їхали. тільки вклалися спати, нараз — бабах! — постріл із «джмеля». Добре, що в стіну попав, а не у вікно, всі вікна посипались із першого по п'ятий поверх. Потім другий постріл — бабах! — потім третій. Позалягали біля вікон, повибігали в коридор, зайняли кругову оборону, відкрили вогонь, відбилися. На ранок пішли прочісувати місцевість, знайшли місця, звідки вівся вогонь; якщо й поклали когось, то вони забрали своїх двохсотих. Люди повиходили на вулиці, відкрилися магазини, їздять автівки, жінки з колясками, кажуть, уперше за багато тижнів. Наступної ночі — снайпер. Тільки бах-бах, бах-бах — то в одне вікно, то в інше. Засікли його в тепловізор, вальнули, а він, гад, поміняв позицію, і знову бах-бах і бах- бах. І так цілу ніч — він на нас полює, а ми на нього, профі. А вчора під'їжджає беха, зупиняється он там, водій не глушить, сидить за кермом, а пасажир з гранатомета — бабах! — розкурочив дах, зняв шифер. Пацани на посту давай поливати його з калашів, а тут дерева, мандраж, відстань, а наш старий афганець, той, в якого радикуліт, приліг за бруствер і одиночними з калаша бах, бах, бах — і посипалися в бесі вікна. А тут таксист приїхав, якраз за бехою. сам бачиш, через ці гори щебеню там вузький проїзд, перекрив нашим зону обстрілу. Довелося припинити, щоб не покласти цивільного. Беха рвонула з місця, водій може поранений, може ні, а пасажиру-стрільцю, здається, кришка. А де ти його будеш шукати? Без номерів. Місцеві приходять, приносять їсти, розказують — той був, той був, той колорад, але лише окопи рив, подивитися на нас. доторкнутися рукою, свої ж бо. А таксист учора приходив, каже — дякую, хлопці, що врятували мені життя, дякую, що не стріляли, хоча мали на це повне право, бо так, як боно вчора виглядало все, ви мали право подумати, що я з ними заодно і прикриваю їхній відхід. Була така думка.

Сьогодні один з наших блокпостів отут, за містом, кілометрів 2–3, атакувало дві групи. Перерізали їх вогнем. Просто нам пощастило, що вони закидали гранати нам за спину. Більше десятка гранат — і все перельот, ні разу не влучили. А ми їх накосили. Коли все закінчилося, ми оглянули місце, де вони стояли, покидали рпг, свд, інше залізо, всюди кров, бачу — рукавиця, о, думаю, зараз, якщо іншу знайду, буду мав, а там в рукавиці кисть руки, ще тепла, прикинь? Закопали, а що робити? Якщо вночі буде виїзд, візьмете нас з собою. Візьмемо. Чого ж. Але краще най не буде.

Кілька днів тому ще не те було. Стоять пацани на посту, чують — лазить хтось, мінує чи розтяжки ставить. Стой, хто ідьот! Ні звуку. Ну, влупили чергу. А зранку знаходимо чеченця. Розтяжки ставив. Що робити? Ворог. А ворог — він живий, а це

1 ... 6 7 8 ... 12
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вірші з війни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вірші з війни"