Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— І заради цього тебе послали сюди? — здивовано запитала я у чорта, що вже встиг проковтнути листа.

— Така в мене робота, — розчаровано промовив чорт та розвів руками. — Але в мене є дещо і від себе. Я дізнався, що твої друзі живуть в селі неподалік і чекають там на тебе. Ось, його вже видно звідси. То хоча б за це ти мені подякуєш? 

— За це я тобі дякую. А тепер згинь, а то проткну твою голову мечем!

Чорт втік в траву та розчинився в ній швидше, ніж я встигла схопитись за руків’я меча, наостанок скрививши перелякане обличчя. Але якби він знав, що я не збиралась навіть діставати меча, а просто удала це, то може б він і понабридав мені ще якийсь час. Втім знання того, що мої друзі десь в тому селі, і справді були корисними. Взявши напрямок на віддалені будівлі, я прискорила хід. 

По дорозі вже майже не було снігу, що якось вже швидко та просто розтанув при такому теплому вітру. А от в самому селі, де-не-де під будинками, він ще лежав. З теплом до села повернулись різні доволі неприємні запахи. Це село було просто жахливим, в основному через дивну забудову, що була зовсім без порядку, що так старанно створювався в Сірих Птахах, де вулиці були рівні та охайні.

Перед тим як зайти туди, я поглянула на вказівний знак, що одразу підтвердив слова чорта. Там було написано — «Сірі птахи зимують тут». Це могла написати лише Юрія, і маю визнати, що навіть за допомогою підручних засобів це було дуже легко прочитати. В неї справді прекрасний почерк, а я можу їй у цьому лише позаздрити.

Повітря було дуже вологим, а на небі почали збиратись хмари, що йшли збоку Заброди. Тому я вирішила скоріше знайти будинок де вони посилились, щоб не промокнути до нитки. Це було не так і складно, адже коли я наблизилась до одного із будинків, то відчула дивну тягу до чогось. Мабуть, це кров привертала мою увагу: яку я дала Юрії. 

Зайшла я до будинку тихо, і через це навіть налякала Ігоря, що якраз був зайнятий приготуванням їжі та зануренням у роздуми. Втім він себе стримав та поглянув на ліжко, де якраз спала Юрія. Без слів ми домовились зберігати тишу в цій хатині.

Поклавши свої речі на підлогу, я підійшла до Юрії та сіла поруч із нею. Здавалось, що її мучив жар, але як тільки я приклала їй долоню до лоба, вона припинила соватися та почала спати спокійно. Я просиділа так немало часу, спостерігаючи як Ігор невміло готував юшку з усього, що знайшлось.

Я відчувала себе в безпеці та комфорті поруч із друзями, але чомусь в мене не було місця для радості. Пробувши в темряві поруч зі своєю копією, чи ким би вона не була, настільки багато часу, я встигла пережити смуток від розставання.

Час йшов, і по будинку розповсюджувався приємний запах. Може Ігор і приготував жахливу на вигляд їжу, але пахла вона куди приємніше, ніж виглядала. Думаю, що саме це і послугувало причиною пробудження Юрії, яка, відкривши очі, вставилась в мене поглядом наче статуя. Втім сумніваюсь, що на якійсь статуї можна було б побачити таку ж приємну посмішку та прекрасні фіолетові очі.

— Ти повернулася? — запитала Юрія.

— Твої очі тебе не обманюють. Я і справді тут. Тобі снився якийсь жахливий сон? Чи може тобі стало гірше за останні дні?

— Спершу здалося, що мені снилося якесь жахіття, але з часом воно точно стало приємним сном, що я із радістю побачила до самого кінця. А от про мій стан краще поговоримо іншим разом, бо в мене від голоду вже шлунок до хребта пристав.

За їжею я часто ловила но собі погляди, в яких точно читались їхні бажання дізнатись, що саме я робила після того, як покинула їх. Але все ж вони добре мене знали й уникали таких запитань, на заміну розповідаючи про себе та свої плани.

Мені сподобалася їхня ідея перезимувати в цьому селі, якщо не станеться нічого незвичайного чи небезпечного, як от бойові дії неподалік. Та як виявилось, зима закінчилась із примхи Заброди, а поруч збиралася армія Ладомирського Князівства, а можливо навіть і деяких інших князівств. То ж битва майже обов’язково буде. Орда зрозуміла, що нападаючи лише на села, спокійного життя на цих землях не отримає, і для цього їм доведеться повноцінно захопити володіння князя, включно із великими містами. Саме через це залишатися тут було б небезпечно, але я добре розуміла бажання Юрії та Ігоря знайти спокій хоча б на якийсь час.

— Снігу випарувалось занадто багато, тому дощ буде йти ще дуже довго, — промовила Юрія та відставила в сторону вже спорожнілу миску. — Та і від самого Великого Лісу хмар несе не мало. 

І справді, за вікном лило буквально як із відра. Добре, що будинок мав високий поріг, інакше із такими темпами нас би підтопило. 

— Ти ж сховала десь свого коня, Діано? — запитав Ігор, лише зараз про це подумавши. — Краще йому не мокнути.

— Його вбили в Ладомирі, — сумно промовила я. — Але про це я не хочу говорити, якщо ви не проти. 

— Тоді давай я допоможу тобі відмитись від крові, — прошепотіла мені під вухо Юрія.

Після її слів я поглянула на себе, і мій одяг й справді був увесь в крові, і не тільки моїй. Мабуть, і запах від мене йшов не найкращий. Тепер то було зрозуміло, із яким бажанням розпитати мене про все, насправді боролись мої друзі, бачачи мене такою.

Закінчивши із їжею ми з Юрією взялись за мене та мій одяг, який довелось добряче потерти, щоб відіпрати. В домі якраз було два тази. В одному милась я, а в іншому Юрія прала мій одяг. А Ігор знайшов собі інше заняття: повернувшись до нас спиною, він щось старанно вирізав ножем на дерев’яній стіні.