Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Біля входу на ковзанку, переступаючи з ноги на ногу, стояв Вітюша.

– Кого чекаємо, красуне? – запитала я свого колишнього, не зупиняючись. Він пристроївся поруч зі мною, і до помешкання ми увійшли разом. Я повернулася до нього:

– Що тобі потрібно, Вікторе?

– Нічого, – відповів він, потім задумливо подивився на мене. – Наталю, ти мене зневажаєш, – сказав він це не запитливо, а ніби просто констатував факт.

– Не зневажаю, а дуже злюся. Вловлюєш різницю?

– І в чому відмінність?

– У тому, що ти пів року морочив мені голову. Ніколи не повірю, що ти завжди віддавав перевагу дівчатам і раптом, бац! Зустрів одного самовпевненого вихухла, і одразу ж змінив орієнтацію, – випалила я і одразу ж прикрила рот руками. Можливо, цей факт афішувати хлопець не збирався, не хотіла б стати пліткаркою.

Віктор ошелешено подивився на мене. «От же гадство, – подумала я з жалем, потім швиденько озирнулася навколо. – Хух, ніби пронесло, ніхто не звернув на нас уваги».

– Кого зустрів? – здивовано спитав він.

– Сам знаєш, – відрізала я.

Віктор ще трохи повитріщався на мене, а потім сказав:

– Та я скоріше собі голову морочив, а не тобі. Думав, якщо і є така дівчина, що допоможе мені впоратися з моїми уподобаннями, то це тільки ти. Наташо, ти мені подобаєшся. Правда, подобаєшся, як подруга, як сестра...

– Але не як наречена, – продовжила я.

– Але не як наречена, – підтвердив він. – Та й ти, Наталю, ти ж не любиш мене. 

Я тільки відкрила рота, щоб обуритися, але він підняв руку, зупиняючи мене:

– Сама побачиш різницю й зрозумієш, коли покохаєш. Я зрозумів, – він торкнувся моєї руки і пішов.

Я пробачила його в ту ж мить, бо кохання – це серйозно. Тим більше Віктор – хороший хлопець, ми пережили разом багато приємних моментів. Було б шкода втратити хорошого друга тільки через те, що в його житті з'явилося нове кохання, хоч і трохи дивне. 

Замислившись, я навіть не помітила, як до мене підлетіла Олена Тетерева, наче справжній тайфун. Чому, до речі, тайфуни завжди отримують жіночі імена, якщо вони начебто чоловічого роду?

– Привіт, подруго, – заторохтіла Оленка. – Тебе можна привітати? 

Вона знала про мою вчорашню зустріч і розуміла, які надії я на неї покладала.

– Вітай, – великодушно дозволила я. – Тепер я вільна та незалежна пані. Рот закрий, бо застудишся, протяг – штука серйозна.

Олена затулила рота і втупилась у мене з німим подивом.

– Не питай навіть, – попередила я її, помітивши, що вона хоче щось сказати. Вона стиснула губи і навіть прикрила їх долонькою.

– Ти краще мені поясни ось що: чи існує на землі такий звір: злий, небезпечний і небачений – вихухол?

– Чого?

– Олено! Ну не гальмуй! Ти ж у біології ас.

– Ну, є така тварина, тільки не вихухол, а вихухоль, або інакше хохуля. А чому ти думаєш, що він злий та небезпечний?

– А що, ні? – Я навіть не знаю, чому більше здивувалася: тому, що такий звір існує, чи тому, що подрузі відомо про нього.

– Та він же маленький зовсім, – засміялася Олена. – І взагалі, Вєтрова, для чого нам дано бібліотеки?

– Не знаю, навіщо тобі, Тетерева, а мені для того, щоб читати любовні романи, – охоче пояснила я подрузі.

– Ах-ах-ах! Кохання-зітхання!

Так, пересміюючись, ми й дійшли. Почалися трудові будні, тобто тренування.

Сьогодні я, як ніколи, не могла зосередитись. Вандочка мені вже кілька разів робила зауваження. Я бачила, що вона вже починає гніватися.

– Наталю! Музику треба не тільки слухати, а й чути, – змусити Вандочку Сеудівну підвищити голос – це треба зуміти, а у мене вийшло. – Та що з тобою сьогодні? Іди сюди!

Я під'їхала до бортика і рушила до лави, сіла і вичікувало дивилася на тренера.

– Ти не захворіла, моя дівчинко? Виглядаєш так, ніби тиждень не спала.

Вандочка чекала на відповідь, а я лише плечима знизала. Що тут скажеш?

– Бачила, ти сьогодні без Севостьянова прийшла. Посварилися? — продовжувала допитуватись тренер.

– Ну, не те щоб ми сварилися... – промовила невпевнено.

– Не хвилюйся, все налагодиться. У світі майже все можна виправити, крім... – Вандочка раптом замовкла і відвела погляд. Але я й так знала, що вона мала на увазі – крім смерті. 

Вона досі звинувачувала себе за загибель свого чоловіка. За те, що не зупинила його, не замкнула двері й не викинула ключ того дня, коли Ян Ковальчик, альпініст з десятирічним стажем, вирішив підкорити чергову гору. Вони були зовсім близько до вершини, коли їх накрила лавина. Тут ніхто не винний. Гори не люблять, коли їхній спокій порушують.

Про те навіть вірш є. 

Коли ідеш у горах по маршруту,
Долаючи в напрузі путь складну,
Згадай житейську істину одну,
Незбагнену, чи просто призабуту,
Можливо, десь, колись уже почуту,
Оту, що має сенс і глибину,
Парадоксальну, трішечки сумну,
Збагни її і зцілення, й отруту:

З тобою смерть постійно, пам’ятай!
А де вона – у себе поспитай!
Непевний рух, не так поставиш ногу –

Враз поряд костомаха вироста,
Чатує: чи душа не відліта
Від тіла у політ назустріч Богу?!

(Віктор Оліфіров Сонет 212)

Тільки єдиний необережний крок, і може статися будь-що. 

Лише крок – і ти в прірві. 

– Іди, Наталю, відпочинь, зберись. Після перерви почнемо знову. До Олімпіади залишилося всього кілька місяців, хворіти і засмучуватися ніколи. Повір, довільна програма стане твоєю лебединою піснею, – тренерка встала з лави. – Запевняю тебе, жоден суперник не зможе перевершити твій виступ. Головне – вір у себе. Іди.

Трохи подумавши, куди піти, вирішила сходити в кафе. Гарячий чай – саме те, що мені зараз найбільше потрібно. Не встигла я дійти до виходу, як у дверях з'явилася гардеробниця Нюша, дама з приємною зовнішністю, типу коровая – ось такої ширини, ось такої низини. За нею стояв височенний рудий хлопець. Нюша швидко окинула поглядом приміщення і, виділивши мене з натовпу, ткнула пальцем: