Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

Цього ранку я прокинулась із гірким усвідомленням. Сьогодні мало розпочатися якесь розслідування. Я й забула, що потрапила у детективний роман. Тож неохоче спустилася до основної зали, де уже сиділи мої інші герої.

«Сподіваюся, юридичні знання у мене з’являться так ж автоматично, як і володіння англійською», - думала я.

Джейн, що й повідомила інших про те, що їм надійшов новий запит, стояла перед всіма, спершись руками в стіл. Вона глянула в екран монітора та, підібравши слова, промовила: 

-Вітаю вас. Ми маємо нову справу…

Подальший діалог я навіть до ладу не слухала, адже знала, про що там йдеться. Ми розслідуватимемо справу зникнення безвісти одного підлітка. Я більше спостерігала за персонажами. Їхні голоси, рухи, погляди… Я старалася запам’ятати та проаналізувати все, аби в майбутньому вдосконалити свою книжку до максимального рівня. Адже набагато легше щось якісно описати, коли ти це бачила на власні очі.

Поїздка на місце події відбувалася мовчки. За сюжетом Кетрін мала б трохи хвилюватися перед своїм першим розслідуванням тут, проте особисто я не відчувала якихось переживань.

Даніель припарковав автомобіль на обочині, після чого всі синхронно повиходили назовні. Це був живий район міста, будинки були розташовані один за одним. Люди на тротуарах почали зацікавлено спинятися, роздивляючись, що тут відбувається. Буквально через хвилину після цього із будинку вийшла, навіть не вийшла, а ледве не вибігла схвильована, перелякана жінка середніх років. По її зовнішньому вигляду було зрозуміло, що це була найгірша ніч в її житті. Розпатлане волосся, як-небудь зібране в пучок, зім'ятий недбалий одяг, змарніле обличчя та заплакані очі. Коли відстань між нею та Даніелем, що виступив трохи вперед, стала прийнятною, вона тремтячим голосом протягнула: 

-Д-доброго ранку. Ви... Ви детективи? 

-Доброго ранку, - гідно тримаючи обличчя, відповів Даніель, - так. Даніель Бейкер до ваших послуг. 

-Адела Кеннан, - мовила жінка, а потім глянула на нього, як на свою останню надію, яка щосекунди потухала в її серці, - я... Ви знайдете мого сина? 

-Неодмінно. Але для початку заспокойтесь. Ви добре себе почуваєте? За потреби ми можемо викликати швидку. 

-Ні, ні, все нормально, - на видиху протягнула жінка, обхопивши себе руками. 

-Дайте нам, будь ласка, хвилинку. Перепрошую, - мовив Даніель, підійшовши до інших та напів пошепки запитав: хто має бажання допитати місіс Кеннан? 

Протягом кількох секунд між ними була мовчанка. Детектив уже було набрав повітря, аби самому назначити когось, але якраз в цей момент я із гордо піднятою головою промовила: 

-Я маю бажання. 

Даніель кинув на мене суворий, зверхній погляд, ніби намагаючись погасити мій ентузіазм та самовпевненість. «Патиком по голові тобі би гримнути», - промайнуло у моїй голові. Детектив напів насмішкувато запитав: 

-Тобі таке можна довірити? 

Я всміхнулася, відповівши: 

-Жінка більше розкаже жінці, ніж такому коменданту, як тобі. Можна я пройду? 

Олівер та Домінік вражено переглянулися. У неї відсутній інстинкт самозбереження? Детектив злісно зиркнув на мене, будучи безкінечно обуреним тим, як його прозвали. Але вирішувати стосунки на людях було неприпустимо для нього, тому, прикусивши губу та стиснувши руку в кулак, він поступився дорогою. Все ж таки, як би це було неприємно усвідомлювати, тут моя героїня мала рацію. 

Я підійшла до потерпілої, лагідно кажучи: 

-Кетрін Тейлор до ваших послуг. Не хвилюйтеся, ми обов'язково знайдемо вашого сина та покараємо злочинця. Давайте ми пройдемо до будинку, де ви все розповісте мені у спокійній обстановці. 

Місіс Кеннан та Кетрін пройшли до будинку. Коли жінки сховалися за вхідними дверима, Даніель повернувся до Олівера та Домініка, кажучи: 

-Ви чекайте завершення допиту. 

А сам направився до будинку за жінками. Девіс підійняв брови, зніяковіло промовивши: 

-Агов, пане детективе, а ви куди? 

Та він проігнорував цю фразу, зникнувши за дверима будинку. 

Ми з місіс Кеннан розмістилися у вітальні. Сіли на диванчик, одна поруч з іншою, спинами до входу. Я дістала блокнот, аби записувати основне, запитуючи: 

-Місіс Кеннан, розкажіть детально, що сталося. 

-Вчора зник мій чотирнадцятирічний син Пітер Кеннан…

Жінка розповідала мені історію зникнення її сина, та я особливо не вникала в неї. Було зручно знати усе наперед.

-…Які у вас стосунки з сином? – запитувала я.

-Дуже хороші. Він слухняний, свідомий, розуміючий, нічого не приховує від мене. Я в свою чергу не виховую його суворо чи якось несправедливо. 

-А ви можете дати контакти його тренерів та батьків друзів? - раптом мовив Даніель, що стояв біля входу. 

Я, хоч і знала, що цей бовдур потай буде підслуховувати мій допит, проте все одно максимально вражено крутнула головою в бік і, побачивши детектива, ледь не зламала олівець в долоні навпіл. Хлопець лише холодно дивився на місіс Кеннан, роблячи вигляд, що мене тут і немає. 

-Так, звичайно, - відповіла жінка, помацавши себе по кишенях, - я... Перепрошую, зараз піду телефон візьму. Даруйте. 

Вона підвелась та вийшла в двері, що були у іншому кінці вітальні. Коли постать потерпілої сховалася за стіною, я звелась зі свого місця, невдоволеною ходою підійшовши впритул до Даніеля. Мої брови роздратовано зійшлися на переніссі, очі обурено загорілися. Як він мене дратує!

-І давно ти тут стоїш? 

-Від самого початку, - поправивши годинник на руці, спокійно відповів детектив. 

-Косяки шукаєш? І як успіхи?)

Він нахмурив брови, суворішим тоном кажучи: 

-Я не можу повністю довіритись такій легковажній людині, як ти. 

-Цікаво, як в поліції мені всі довіряли. Але куди тебе до лондонських поліцейських рівняти. 

Він нахабно взяв мене ззаду за волосся, змушуючи дивитися собі в очі, крізь зуби промовивши: 

-Май повагу та поняття субординації. Ще раз дозволиш собі роззявити до мене свого паршивого рота - твоя кар'єра тут завершиться.