Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

Я сконфужено округлила очі. Це було просто поза якихось етичних правил! Обурено сіпнувшись, прошипіла:

-Що ти собі дозволяєш?! Відпусти! 

У цей момент Даніель помітив, як двері, у які виходила місіс Кеннан, повільно привідчинились. Він моментально відпустив мене, трохи грубо відштовхнувши її від себе. Наступної секунди до вітальні увійшла потерпіла із телефоном в руках. Вона підійшла до детектива, продиктувавши йому всі контакти.

Я не могла сприймати та терпіти поведінки цього героя. Навіть усвідомлення того, що його можна зрозуміти та виправдати за це, що він насправді не такий злий та буде вірним супутником моєї героїні на все її життя не заспокоювало мене. Я не могла навіть стояти поруч з ним. А переді мною ще стоїть завдання «закохатися» в нього… Та пішов такий телепень знаєте куди!..

Після допиту та обміну контактами із потерпілою ми переговорили між собою та розподілили цю роботу. Ці епізоди відчувалися зараз набагато нудніше, ніж коли я їх писала та уявляла.

Потім кожен роз’їхався по своїх завданнях, а саме на допити до дотичних до розслідування людей. Особисто я особливо не вдавалася у деталі, адже знала, що це не найважливіше розслідування у книзі. Взагалі його можна було б і викинути із сюжету, його я написала просто аби потягнути час та дати можливість розкритися усім персонажам. Але ми не про це.

За завершенням допитів ми усі зібралися у агентстві, аби обговорити інформацію, яку ми дізнались.

Коли ми завершили свої розповіді, Даніель із виглядом важливої шишки промовив:

-Ясно. Значить зараз потрібно переглянути міське відеоспостереження. Ми знаємо приблизний район, де це відбулося, тому є шанс дізнатися номери автомобіля. 

-Пане детективе, я, звичайно, перепрошую, - невдоволено почала я, не почувши бажаної фрази, - але ваша тактика морити своїх працівників голодом погано відбивається на їхньому ментальному та фізичному здоров'ї. Може ми хоча б на пів години перервемось та перекусимо? 

Я пам’ятала, що мала зараз сказати саме це, але у цей момент, будучи насправді тут, у цих подіях, та дійсно нічого не ївши від самого ранку, я б, напевно, сказала це навіть якщо б це суперечило сценарію.

-Вона має рацію, - підтримав Домінік, - давайте зробимо невелику перерву, у мене голова обертом йде. 

-Я б теж не відмовився від чашечки кави, - мовив Олівер. 

Даніель не встигнув і слова вставити. Він лише роздратовано сіпнув верхньою губою мов "залиште мене", та невдоволено кинув: 

-Пів години, не більше. 

Це були, напевно, найприємніші пів години за сьогоднішній день. Даніель кудись відлучився, залишивши мене з Олівером та Домініком одних. Вірогідно, він теж би не відмовився від легкого перекусу, але явно хотів зробити це наодинці. Навіть не вірогідно, я це знала напевне. Мені подобалося знати усе, що відбувається у нього та й у інших в голові.

Джейн зробила на всіх кави та легенький перекус на швидку руку, принісши це все до зали. Проживши кілька днів тут, у вигаданому мною Лондоні, я встила добряче скучити за українським чаєм.

Перші кілька хвилин довкола висіла мовчанка, аж раптом жінка запитала: 

-Ну і як йдуть справи? 

-Маячня поки що, - пробурмотів Домінік. 

-Чому? - одразу втрутився Олівер, - ми знаємо район, де і викрали хлопця. Ще переглянемо відеоспостереження, звідки, вірогідно, зможемо дізнатися номера автомобіля. Думаю, тут немає що розслідувати і все кінчиться добре. 

-Було б непогано, якби все сталося саме так, як ти описав, - протягнула я, намагаючись націлити свою увагу на поведінку своїх героїв, але одночасно з цим і розслабитись.

-Станеться, повір мені). 

-Ти так легковажно береш на себе таку відповідальність? - підійнявши брову, мовив Домінік. 

У відповідь Олівер лише коротко засміявся. Його сміх був тихим та оксамитовим. Мені подобався цей сміх та щира, білозуба посмішка, що супроводжувала його.

-Тобто зараз ви поїдете у поліцейський відділок? – запитала Джейн.

-Так, - відповів Браун, - дивитися відеоспостереження. 

-А далі? 

-Як комендант накаже, - іронічно мовила я. 

Домінік поперхнувся бутербродом, після чого, прокашлявшись, почав реготати. Джейн напів зніяковіло всміхнулась, а Олівер лише неоднозначно хитнув головою, вже чувши це прізвисько. 

-Ти довго думала, перш ніж видати цю перлу?) - іронічно запитав Домінік. 

Реакція моїх нових «друзів», які по факту були й моїми підлеглими та доля кого була у моїх руках, мене розвеселила. Мені дійсно подобалося знаходиться поряд з ними. У ці моменти у моїй душі грали якісь такі незрозумілі почуття. Адже це були з однієї сторони мої фантазії, а з іншої це відбувалося наживо, і ці люди сиділи зараз переді мною…

-Повір, це найцензурніший варіант, - злегка невдоволено звівши брови на переніссі, відповіла я, намагаючись слідувати сценарію. 

-Ти тільки при ньому не виражайся, - на видиху промовила Джейн. 

-А що він мені зробить? - байдуже мовила я, напевне знаючи, що таки дійсно нічого не зробить, - звільнити, або знизити на посаді - не має права, потрібен дозвіл керівництва. А на звичайні цькування я не ведусь. 

-Колись ця самовпевненість вилізе тобі боком, - мовив Домінік, іронічно всміхнувшись. 

-Дивись, щоб тобі нічого не вилізло, - обурено відповіла я, знаючи, на що він натякає. 

Після обіду ми відправилися до поліцейського відділку, аби переглянути міське відеоспостереження. Я особливо налаштувала себе для цієї події. Ні. Не для того, щоб вникнути в розслідування, ні. Зараз я мала зустрітися із ще одним важливим персонажем моєї книги.

Даніель впевнено підіймався на другий поверх, а ми - за ним. Детективи пройшли у кінець коридору, Даніель постукав у двері. Із кабінету почулося чоловіче: «Увійдіть». «Приємний голос», - промайнуло у моїй голові. Ми пройшли всередину. За столом, перед комп'ютером, сидів молодий  чоловік у поліцейській формі, щось зосереджено роблячи. Так. Це був Алан. В дійсності, яким я його уявляла. Його я ввела у книгу вже під час її написання, за моїм початковим задумом його взагалі не мало тут бути. Проте тепер, бачучи його перед собою, я впевнилася, що зробила правильний вибір, додавши його сюди.