Читати книгу - "Мелодія нашої осені, Тая Стрельцова"

Навіть і не думала, що цього разу йти на прийом до стоматолога буде ще страшніше, ніж минулого.

У п’ятницю Марк запитав Яну, де вона живе. Вона назвала адресу гуртожитку. Ось і все спілкування. Брат Дана був дуже напруженим, можливо, сердитим. Першим розмови не заводив. І вона не наважилась. Та й що сказати? Було соромно і ніяково. Власне, і тепер так почувалась, та вибору не мала, треба йти до лікаря і завершити лікування зуба.

Хоч Даниїлу й пообіцяла подумати щодо продовження їх стосунків, але не питала, чи помирився він з братом. Та й часу не було, і так на пару запізнилась.

Після тієї ранкової зустрічі у понеділок біля універу Яна з Даном не спілкувались. Домовились, що він дасть їй час. І Яна все ще не могла визначитись.

Зітхнула. Як на зло, Марку довелось прийняти поза чергою пацієнта. Інна сказала, що в того гострий біль. Що ж, зачекати — не проблема, а от хвилювання, які наростали з кожною хвилиною…

Коли Марк запросив її, нарешті в кабінет, Яна була в такому стані, що ледь дійти змогла. Ноги відмовлялись слухатись.

— Яно, як почуваєтесь? Зуб не болить? — спитав Марк, одягаючи рукавички.

— Ні, з зубом все добре, — тихо відповіла.

Ох! А голос хриплий. Горло ніби фізично хтось душив.

— З зубом добре… А з чим погано? — впився в неї серйозним, прискіпливим поглядом.

— Ні з чим, — швидко відповіла, мотнувши головою.

— Добре, — кивнув, — тоді почнемо, — відвернувся, щоб вдягнути маску.

— Ні, зачекайте.

Подумала, що варто приборкати страх і принаймні озвучити те, що турбувало, мучило.

— Я думав, що минулого разу допоміг вам позбутись страху перед стоматологічними процедурами, — зітхнув.

— Справа не в тому…

— А в чому? — знову глянув на неї.

І від погляду Марка вона знов оніміла. Сидить, кліпає очима.

— Так, Яно, почнемо спочатку. Ви себе добре почуваєте? Вас щось турбує?

В цей момент Марк виглядав уважним і зовсім не суворим, яким здався їй при попередніх зустрічах. Стало трохи легше.

— Я з приводу п’ятниці, — опустила очі.

Сама не знала чому, але не хотіла, щоб Марк сприймав її так, як інших друзів свого брата. Не тому, що хотіла підкреслити, ніби вона краща за них, а тому що не хотілось погано виглядати в очах Марка. Попри те, що він зовсім не такий, як Дан, справляв враження порядної хорошої людини. Хоча після інциденту в п’ятницю, можливо, несхожість з Даном навіть плюс.

— Ситуація була неприємна, — продовжила говорити.

Марк не перебивав.

— Я хотіла вибачитись ще тоді, коли ви мене до гуртожитку везли, але…

— Вибачитись? За що? — щиро здивувався Марк.

— За все, частиною чого я була.

— Яно, не знаю, що ви там собі надумали, але, на мою думку, ви єдина, кому нема за що вибачатись. І, якщо вже говорити відверто, мене, взагалі, дивує ваша присутність у тій компанії.

— Я не знала, що вечір з друзями пройде… отак, — знизала плечима.

— Тепер ви знаєте, які в мого брата друзі і як вони проводять час, — не приховував невдоволення.

Яна нічого не сказала, тільки повільно кивнула. Слова Марка змусили задуматись. Напевно, не дуже вона й погарячкувала, коли вирішила піти від Дана. Все-таки їй не здалось, що його поведінка залишає бажати кращого. Але як ставитись до того, що він сказав у понеділок? Чи справді налаштований на зміни?

— Якщо вас більше нічого не хвилює, можемо зайнятись вашим зубом, — злегка посміхнувся.

— Так, — погодилась, відчуваючи, що дихати стало легше.

За півгодини все було готово. Яна вийшла з кабінету лікаря щаслива і спокійна.

— Яно, ви зараз в гуртожиток?

— Так.

— Ви сьогодні остання пацієнтка. Я відвезу вас.

— О, дякую! Але, думаю, не варто… — затараторила.

Знову стало ніяково.

— На вулиці темно і прохолодно. Тож не варто відмовлятись, — посміхнувся. — Зачекайте мене, я швидко переодягнусь, і поїдемо.

Марк розвернувся і пішов, а Яна, геть розгублена, залишилась біля ресепшена.