Читати книгу - "Божественна комедія"

Однак повернемося до тексту «Божественної комедії». За задумом Данте вінчати поему має її остання частина «Рай». Під проводом Беатріче Поет досягає небесних просторів, здіймається вище й вище, переходячи з однієї небесної сфери до іншої. Таких концентричних сфер – дев’ять. Починається цей парад світил сферами Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера і Сатурна. Над ними височать нерухомі зірки та кришталеве небо Першорушія, яке надає руху всім іншим сферам. Завершує симфонію світла і вогню Емпірей, місце перебування Бога, ангелів і святих. Порівняння з симфонією тут є невипадковим. За давніми уявленнями планети, обертаючись разом зі своїми сферами, випромінюють музику, сповнену високої гармонії, досконалості і краси.

Рай є остаточною перемогою світла над темрявою, руху над нерухомістю. Адже рух є запорукою розвитку, оновлення, а значить, і життя. В Пеклі душі грішників були назавжди прикріплені до певного кругу підземелля. Що метушливіше було їх переміщення у просторі, то виразніше відчувалась його безцільність. Навіть Данте в Пеклі втрачає орієнтацію: спускаючись вниз, наприклад, він насправді підіймається нагору. В Чистилищі рух починає відтавати, стає цілеспрямованим. Однак душі Чистилища ще не мають повної свободи. В Раю всі перепони зникають. Душі праведників вже не закріплені тільки за своєю сферою. Вільно линуть вони до емпірею, споглядаючи велич Творця.

Все ж своя ієрархія розміщення праведних душ існує і в Раю. На Місяці знаходяться духи, що зламали обітницю, на Меркурієвім небі – справедливі, на Венериному – велелюбні, на Сонцевому – мудреці тощо. Однак кожна з сфер є символом певного морального поняття, а не місцем ув’язнення, як, наприклад, у Пеклі. І хоч духи щасливі неоднаково, а в міру свого наближення до Божества, всі вони вільні залишати свою сферу, вільно рухаючись у просторі. І одночасно тріумфує світло. Густий морок пекельних безодень, світові контрасти Чистилища замінюються вогняно-світною стихією Раю. Тут все сяє, міниться, мерехтить. Духи, як іскри, виблискують навколо Данте і Беатріче. Світлом розпалюються душі блаженних. Червоним вогнем гніву палає апостол Петро, згадуючи про занепад церкви. В морі світла з’являється Небесна роза.

Принцип побудови сюжету і в останній частині поеми залишається незмінним. Поет і його проводир, – спочатку Беатріче, а потім філософ-містик Бернар Клервоський, – мандрують потойбічним світом, ведучи розмови з душами, що їх зустрічають на своєму шляху. Цей мотив є одним з найдавніших у літературі. Дорога завжди вабила людину. Саме тут на героя очікували найнесподіваніші зустрічі, неймовірні пригоди.

Чимало нового пізнає в Раю і Данте. Однак взаємовідносини Поета з оточенням змінюються. В Пеклі між ними зберігалася повна рівновага. Герої тут існували і поза оповідачем. Саме їх характери, яскраві, виразно змальовані, вражали нас найбільше. В Чистилищі головна увага приділяється вже внутрішньо-емоційному станові автора. Зображення його почуттів, прагнення очиститись від гріхів, виправдати себе перед Беатріче становить центр оповіді. В Раю наратор значною мірою втрачає свою самостійність. Він немов пригнічений грандіозністю того світу, який бачить навколо себе. Праведники повчають Поета, відкриваючи йому істини, незбагненні для людського розуму. Апостол Петро, Яків і Іоанн перевіряють, чи вірно засвоїв він богословські чесноти: віру, надію і любов.

Все ж допитливий розум Поета не вгамовується і серед райських принад. Царство тріумфу Божества є для нього і царством філософії. Невипадково саме питання свободи людської волі, яка є найціннішим божественним даром для людини, постійно обговорюється на сторінках поеми. Як прискіпливий учень до вчителя, звертається Данте з численними питаннями до Беатріче та праведників. Його цікавить все: закони земного тяжіння, плями на місяці, природа світла. Найпалкіше, однак, прагне автор «Божественної комедії» збагнути таємницю стосунків між людиною і Божеством, людиною і всесвітом. Цілий синкліт мислителів з’являється на сторінках поеми: Фома Аквінат, Петро Даміан, Бернар Клервоський. Однак навіть їх відповіді, до речі подекуди ухильні та туманні, часто-густо не задовольняють Поета. Не вирішеним для нього залишається, наприклад, питання справедливості засудження людини, що прожила своє життя, не прилучившись до християнської церкви. Про доброчесних язичників Данте згадував і в перших частинах поеми. Особливого драматизму ця проблема набуває, проте, саме в останній її частині. Все своє життя людина була доброю і чесною. Ніколи не чула вона про Христа. В чому ж її вина, що прожила без хрещення і віри? Чи може засудити її праведний суддя? Мабуть, ніхто до Данте ще не наважувався поставити це питання з такою відвертістю. І божественний Орел відступає: людині не дано зрозуміти справедливість Божого вироку.

Данте ж хоче зрозуміти, збагнути незбагнене. Поміркованість, пасивність ніколи не були притаманні Поетові. Як, між іншим, зовсім не завжди зберігають благосність і святі праведники. І тоді замість прохолодного зоряного небозводу перед нами спалахує гаряче сонце Італії. Розпалюються пристрасті, гнівно звучать інвективи славних теологів. Не гребує найгострішими виразами Петро Даміан, викриваючи пожадливість нових пасторів. Червоним полум’ям спалахує апостол Петро, засновник римського престолу. Від гніву він навіть починає запинатися, повторювати слова. Одне за одним падають гострі звинувачення. Нинішні папи забули про свої обов’язки перед паствою. Властолюбні та пожадливі, розпалюють вони ворожнечу між гвельфами та гібелінами, продають посади негідним прелатам. Особливу зневагу у святого апостола викликає папа Боніфацій VIII, на якого так нетерпляче чекають у восьмому колі Пекла.

Не забуті і світські володарі. В книгу довічної справедливості записані всі їх діяння. Не лише рідну поету Італію, а й всю Європу охопив вихор кривавих пристрастей. Воюють за владу англійський і шотландський королі, німецький імператор Альбрехт, спустошивши Чехію, від злиднів потерпають підданці короля Франції Філіппа Красивого. І знову лунає гнівний голос Поета. Бринить мідь його слова. І вже перед нами – не християнський пророк, а римський трибун. Саме Римська імперія, знедоленим нащадком якої була сучасна поетові Італія, є для Данте взірцем справедливої держави. Захоплення давнім Римом примушує Поета назвати навіть всупереч Священному писанню Богом обраним народом не іудеїв, а римлян. Поет знову тріумфує над теологом. Данте переносить до Раю не лише імператора Траяна, врятованого молитвами папи Григорія Великого, а й героя Віргілієвої «Енеїди» справедливого троянця Ріфея. Літературний персонаж, отже, є для автора «Божественної комедії» не менш реальним і гідним райського блаженства, ніж світочі християнської теології?

Данте залишається собою і в проміннях райського сіяння. В споглядальному світі небесних сфер мали б зникнути всі пристрасті,