Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Мендрейк кахикнув:

— Гаразд. До роботи. Панно Пайпер, насамперед розберімось із звичайними доповідями. Активуйте, будь ласка, індикатор присутності!

Панна Пайпер виголосила коротке закляття. Свічки, що стояли круг двох менших пентаклів, умить замерехтіли, до стелі знялися струмені диму. Пластівці пахощів у горщиках заворушились. У двох інших колах усе залишилось нерухомим.

— Пуріп і Фританґ! — доповіла панна Пайпер.

Чарівник кивнув:

— Спочатку Пуріп.

Він гучно виголосив наказ. Свічки в крайньому лівому пентаклі спалахнули, і в центрі кола з’явилась огидна мерехтлива постать — у подобі людини в скромному ошатному костюмі з темно-синьою краваткою. Постать коротко кивнула в бік стола й завмерла в чеканні.

— Нагадайте мені, — сказав Мендрейк.

Панна Пайпер переглянула свої нотатки:

— Пуріп спостерігав за реакцією на наші бойові листки та іншу пропаганду. Стежив за настроями простолюду.

— Чудово. Що ж ти бачив, Пуріпе? Розповідай!

Демон легенько вклонився:

— Нічого нового розповісти не можу. Люд — мов череда корів на березі Гангу: зморений, але сумирний, незвичний до змін і самостійного мислення. Війна, одначе, давить людям на мозок, і мені здається, що між ними шириться невдоволення. Вони читають ваші бойові листки — так само, як і ваші газети, — але це не тішить і не задовольняє їх.

Чарівник насупився:

— І як виявляється це невдоволення?

— Я визначаю це за тим, як вони замикаються в собі, побачивши вашу поліцію. Як суворішають їхні очі, коли вони проходять повз намети вербувальників. Як зростає їхнє обурення — разом з кількістю квітів біля дверей осиротілих. Здебільшого вони не протестують відверто, проте гнів у їхніх серцях — через війну та дії вашого уряду — зростає…

— Це все слова! — перервав його Мендрейк. — Покажи мені щось відчутніше!

Демон стенув плечима й посміхнувся:

— Революцію не можна відчути — принаймні спочатку. Простолюд навіть не знає, що це таке, проте вдихає її вві сні і всотує з кожним ковтком води…

— Годі вже загадок! Продовжуй свою роботу!

Чарівник ляснув пальцями: демон у колі підскочив і зник. Мендрейк хитнув головою:

— Майже ні до чого не придатний! Ану, погляньмо, що запропонує нам Фританґ…

Пролунала наступна команда: цього разу спалахнуло інше коло. У хмарі пахощів з’явився новий демон — низенький червонолиций товстунчик із сумними очима. Він стояв, стривожено моргаючи при штучному світлі.

— Нарешті! — вигукнув він. — У мене моторошні вісті! Я не міг чекати жодної миті!

Мендрейк давно вже знав Фританґа та його манери.

— Як я розумію, — повільно промовив він, — ти шукав шпигунів у доках. Твої новини, напевно, стосуються саме цього?

Демон помовчав.

— Певним чином… — прожебонів він.

— Ну, розповідай, — зітхнув Мендрейк.

— Я виконував ваш наказ, — почав Фританґ, — коли… о, який жахливий спогад! — коли мене викрили. Ось як це сталося. Я вів спостереження у винарні. Коли я виходив, мене оточив натовп безпритульних хлопців — дехто з них ледве сягав мені до коліна. Я був убраний лакеєм — і тихенько прямував собі у власних справах. Не розмовляв, не вимахував руками. Та все ж таки мене помітили — і закидали аж п’ятнадцятьма яйцями!

— В якій подобі ти тоді перебував? Може, саме вона спровокувала напад?

— У такій самій, як зараз. Сивий, тверезий, упевнений, справжнісіньке втілення нудної порядності…

— Напевно, цим юним негідникам закортіло напасти саме на таку людину. Тобі просто не пощастило, й квит.

Фританґові очі вирячились, ніздрі роздулись:

— Ні, ні, тут дещо більше! Вони знали, хто я такий!

— Знали, що ти демон? — Мендрейк недбало змахнув з рукава порошинку. — Як ти про це довідався?

— Мої підозри збудило те, що вони без упину повторювали: «Геть, геть, підступний демоне! Забирайся геть із своїм бридким жовтим гребенем!»

— Справді? Це вже цікаво… — Чарівник уважно оглянув Фританґа крізь свої лінзи. — Де ж цей жовтий гребінь? Я його не бачу!

Демон показав у повітря в себе над головою:

— Це через те, що ви не бачите шостого й сьомого рівнів. На цих рівнях мій гребінь справді впадає в око, мов соняшник. І до того ж він зовсім не бридкий. Звичайно, в полоні він трохи занедбався, але…

— Шостий і сьомий рівні! І ти певен, що ні на мить не скинув своєї подоби?! Так, так! — Мендрейк хутко підняв руку бо демон уже зібрався рішуче перечити йому. — Твоя правда. Я вірю тобі й дякую за відомості. Звичайно ж, ти захочеш перепочити після того, як тебе закидали яйцями. Іди собі! Поки що ти вільний.

Фританґ із радісним виттям крутнувся — й зник у центрі пентакля, ніби його засмоктало туди. Панна Пайпер та Мендрейк перезирнулися.

— Ще один випадок, — зауважила панна Пайпер. — І знову діти!

— Хм-м… — Чарівник поринув глибше в крісло й зімкнув руки на потилиці. — Перевірте по своїх записах, скільки всього було таких випадків. Доведеться відкликати демонів з Кенту.

Він подався вперед, сперся ліктями об стіл і тихо виголосив закляття. Панна Пайпер підвелася й наблизилася до шафи, що стояла скраю пентакля. Відчинивши горішню шухляду, вона дістала звідти товсту теку. Тоді повернулася на своє місце, зняла з теки гумку й заходилася хутко гортати документи, що були всередині. Тим часом Мендрейк завершив закляття: повіяло жасмином і шипшиною. В крайньому правому пентаклі з'явилася здорова постать — велетень із білявим, хитромудро зачесаним волоссям і одним-єдиним блискучим оком. Панна Пайпер далі перечитувала папери.

Велетень низько й витончено вклонився:

— Господарю, вітаю тебе кров’ю твоїх ворогів, їхніми криками й плачем! Перемога за нами!

Мендрейк підняв брови:

— То ви прогнали їх геть?

Циклоп кивнув:

— Вони тікали, наче миші від лева! Часом навіть буквально…

— Еге ж. Цього я й сподівався. Ви взяли когось у полон?

— Ми знищили багатьох. Якби ви чули, як вони верещали! Земля аж здригалась від їхнього тупотіння…

— Зрозуміло. Отже, взяти в полон не вдалося нікого? Але ж саме це я наказував і тобі, й іншим! — Мендрейк постукав пальцями по столу. — Через кілька днів вони нападуть знову. Хто послав їх? Прага? Париж? Америка? Без полонених ми ніколи про це не дізнаємось. Усе було марно!

Циклоп завзято відсалютував:

— Я зробив свою справу. Я задоволений тим, що виконав твої бажання. — Він помовчав. — Здається, ти замислився, господарю?

Чарівник кивнув:

— Я саме вирішую, Аскоболе, що краще вибрати для тебе: Голки чи Неприємні Обійми? Що більше тобі до вподоби?

— Ти не можеш бути таким жорстоким! — циклоп крутнувся всім тілом і