Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— А де зараз Бартімеус?

Циклоп набундючився:

— Не знаю. Може, здох від утоми. Участі в гонитві він не брав.

Чарівник скрушно зітхнув:

— Забирайся геть, Аскоболе!

І махнув рукою. Велетень вдячно ревнув — і несподівано замовк, пропавши у вогняному стовпі. Мендрейк обернувся до своєї помічниці:

— Знайшли щось, Пайпер?

Дівчина кивнула:

— Ось список несанкціонованих появ демонів за останні пів року. Сорок два… ні, вже сорок три, разом з учорашнім. Щодо видів демонів, тут немає жодної системи: і африти, і джини, й біси, й усілякий дріб’язок. А от щодо простолюду… — вона зазирнула до розкритої теки. — Здебільшого це діти, до того ж — досить малі. В тридцяти випадках свідки були молодші за вісімнадцять років. Скільки це виходить? Відсотків із сімдесят… І з цих тридцяти більша частина була молодша за дванадцять років! — вона поглянула на Мендрейка. — Це вроджене! Вроджені здібності!

— І хтозна, які в них іще є здібності… — чарівник розвернув своє крісло і втупився у вікно, на сіре голе гілля дерев на площі. Між гіллям, як і давніше, плинув туман, ховаючи від очей землю. — Гаразд, — нарешті мовив Мендрейк, — поки що досить. Зараз майже дев’ята година, а в мене є ще деякі власні справи. Дякую за допомогу, Пайпер! Побачимось удень, у міністерстві. Тільки не дозволяйте цьому вартовому демонові глузувати з вас!

Після того, як помічниця вийшла, чарівник кілька секунд сидів у кріслі, байдуже тарабанячи пальцями по столу. Нарешті він нахилився й висунув бічну шухляду. Дістав звідти невеличкий ганчір’яний вузлик, поклав його перед собою. І, розгорнувши полотно, взяв у руки бронзовий диск, начищений до блиску за багато років.

Чарівник дивився в магічне дзеркало, аж поки воно нарешті ожило. Всередині щось заворушилося.

— Приведи Бартімеуса, — наказав він.

3

Бартімеус

На світанні до містечка повернулися перші люди. Несміливо. нерішуче, прокрадаючись вулицями, наче сліпі, вони заходились вивчати збитки, завдані їхнім будинкам, крамницям та садкам. Разом з ними з'явились і кілька службовців нічної поліції, що напоказ вимахували Пекельними Жезлами та іншою зброєю, хоч загроза давно вже минула.

Що ж до мене, то я волів не ворушитись. Я закляв уламок димаря, на якому сидів, і став невидимим для людських очей. І люто дивився, як перехожі снують повз мене.

Одначе кілька годин відпочинку майже не допомогли мені. Та й яка тут допомога? Два роки — аж два роки! — мені не дозволяли залишати цю кляту Землю; два роки минуло відтоді, як я востаннє мав змогу відпочити від цього дурного натовпу, що зве себе «людством». Для того, щоб оговтатись після такого, мені було замало відпочинку в садку на поламаному димарі. Я мусив повернутися додому. Або померти.

Правду кажучи, духові ніщо не заважає перебувати на Землі скільки завгодно. Багато хто з нас прожив серед людей досить довго — здебільшого з ласки жорстоких господарів, яким спадало на думку ув'язнювати нас у священних посудинах, сандалових скриньках чи ще якихось не дуже зручних місцях[12]. Та в цього страшного покарання є й певна перевага: ти перебуваєш у безпеці й цілковитому спокої. Тебе не змушують нічого робити, тож твоїй кволій сутності ніщо не загрожує. Найстрашніше, що на тебе чекає, — це невимовна нудьга, яка може довести до божевілля[13].

Нинішнє моє становище було важче й небезпечніше. Я не міг дозволити собі розкоші заховатись у затишній лампі чи амулеті. Ні — день за днем я мусив виходити на вулицю, ховатись, хитрувати, ризикувати, піддаватися небезпеці. І щодня вижити ставало дедалі важче.

Я вже не був колишнім безжурним Бартімеусом. Мою сутність підточила земна іржа, мій розум паморочився від болю. Я став повільніший, немічніший, не міг зосередитись на завданні. Мені ледве вдавалося міняти подобу. У битві мої атаки були мляві й легко захлинались — Вибухи мали вбивчу силу лимонаду, а Конвульсії ледве тремтіли, мов холодець на тарелі. Уся моя сила зійшла нанівець. Раніше в такій сутичці, як учорашня, я пожбурив би цією громадською вбиральнею — додавши до неї для певності ще телефонну кабіну й автобусну зупинку — назад в оту свиню, але тепер я не міг навіть пручатися. Я був кволий, мов кошеня. Ні, удар двох-трьох будинків я ще витримав би — і все-таки зробився практично безпорадним навіть перед такими дженджиками, як цей Аскобол, дурень, чиє ім’я не гідне навіть згадки в історії[14]. А якщо вже мені випаде зіткнутись навіть із крихіткою справжньої сили, то щастя безперечно зрадить мене.

Кволий джин — поганий раб, і до того ж відразу з двох причин. По-перше, працює він абияк, а по-друге, ще й слугує приводом для кепкувань. Отож магові немає сенсу тримати такого слугу в людському світі. Саме тому господарі зазвичай відпускають нас до Іншого Світу — відновити нашу сутність і набратися сил. Жоден чарівник при здоровому глузді не довів би джина до такого стану, в якому зараз перебував я.

При здоровому глузді... Звичайно, отут і є вся проблема!

* * *

Мої роздуми перервав якийсь порух у повітрі. Дівчина поглянула вгору.

Над бруківкою з’явилось легеньке мерехтіння — ніжні переливи гарненьких рожевих і жовтих вогників. На першому рівні його не було помітно, тож перехожі нічого не бачили; та якби це уздріла дитина, вона неодмінно вирішила б, що це чарівний пилок фей.

Це доводить, як часом помиляються люди.

Вогники з моторошним скреготом завмерли—і розійшлись посередині, наче дві штори. Між ними з’явилась вишкірена пика лисого немовляти, обсипана прищами. Злі маленькі очиці були червоні й запалені — це свідчило про те, що їхній власник пізно лягає спати й має безліч шкідливих звичок. Кілька секунд очиці сліпо крутились туди-сюди. Потім немовлятко вилаялось крізь зуби й протерло очі брудними кулачками.

Аж тут воно помітило моє укриття — й вибухнуло огидним прокльоном[15]. Я зреагував на це з холодною байдужістю.

— Ти диви, Барті! — вигукнуло немовля. — Це ти? Ану покажися! Тебе хочуть бачити.

— Хто? — недбало перепитав я.

— Хіба не знаєш? Зараз буде тобі халепа, хлопче! Менш ніж Полум’ям Знищення не відбудешся!

— Та невже? — відповіла дівчина, сидячи на