Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле 📚 - Українською

Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Камінний мірошник" автора Іван Леонтійович Ле. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 14
Перейти на сторінку:
він. Коли б йoмy товариша, щоб поговорити з ним, порадитись, почути бодай слово співчуття.

По інших селах були такі, що повернулися з Червоної Армії комуністами, вони вносили в село струмінь нового. Там утворювалися радянські активи. А Халайдаївка якесь забуте, затуркане село. До кого йому звернутися за розумною підтримкою? Нехай би хоч переконав отих невір-насмішників.

Та ще й з харчами знов скрутнувато. З полиці сухарці, недоїдки позбирав. Картоплю перевірив у кутку за дверима.

— Скудно скрізь, — упевнився боляче, — зовсім скудно. Живеш, неначе ось-ось на переселення в Сибір чи до Акмолінської області вирушиш... І хіба живеш? Хіба це життя? А живуть же. Скудоуміє...

Не вірячи сам собі, знов перевіряв свої харчові запаси. Не знайшов ані крихітки ніде, махнув рукою і вийшов надвір. За сінешнім порогом знов хотів би повернутися, ще полицю зняти додолу, може, щось знайшлося б. З учорашнього дня рісочки в роті не було. Та на вулиці вгледів Василевого Терешка. Бойовий хлопчина, збирається комсомол у селі створити, цікавиться всім. Побачив і здивувався: невже оце за два роки він не бачив коло свого двору цього Терешка? Два роки, як жив у Халайдаївці, не поцікавився молоддю, кооперацією, школою. З учителями на зборах стрічався, про колектив та фосфорити говорив, а молодь... тільки оце вздрівши Терешка, згадав, що вона є в селі.

Кого, як не їх, молодих юнаків, дівчат запалювати треба, поговорити з ними, порадитись. Щоправда, в Халайдаївці Терешко не в шані був. Про нього таке говорилося, що Остап часом дивувався, але не вірити не міг. Та хіба й про нього, про Остапа, краще говорять в селі? А що правди з того, що про нього говориться? Божевільним охрестили з легкої попової руки, ледачим обзивають, та власне його ім’я... ніби й не було його зроду: камінний мірошник — було відомо від найстаршого до найменшого.

— Добридень, Терешку! Парубкуємо, значить.

— А таке, драстуйте. Парубкуємо, раз парубкувати. Ваше діло інше, ви вдруге парубкуєте... Що поробляємо?..

«Чи не хазяїн — що поробляємо...» — думав Остап, наближаючись до перелазу, де стояв юнак. І відповів, потрапляючи в хазяйський тон:

— Так собі... Зітхаємо потроху. На грабарі б оце вирватись, треба заробити трохи, а то вже тіло собак дратує... Не чув там, ніхто не набирає піших?..

— Угу... — промимрив Терешко, розглядаючи крізь ворітницю Остапів двір.

Там, серед двору, перед порогом, з-під талого снігу визирала купка дірчастого каміння.

— Чули ми, що ви щось робите з оцього каменю, та все не впевнимося.

— З ким це ви чули? Де?

— А молодь. Ми ж комсомольський осередок утворюємо.

— Комсомольський? — перепитав Остап, неначе побоюючись, що Терешко не стримається і продовжить оте образливе: «Камінний мірошник»...

— Еге ж. До нас інструктор уже приїздив. Про колективи, як і ви, дещо говорив, а ми нагадували й про фосфоритне добриво... Землі в нас, знаєте...

— Да-а... Цікаво було б і мені побувати у вас на тих зборах. Старуватий для комсомолу, але дещо пояснив би... Отож роблю. Доробився, що на вулицю хоч не виходь. — Остапові здалося, що оце й є та людина, якій можна хоч поскаржитись. — Камінним мірошником продражнили, у божевільні записали. Чи я собі тільки хотів добра? Отак страждаємо всі. Поки голодували, доти й згоджувалися а як виросло хоч щось, так... божевільний... Та ще й на гріх... у самого ні крихітки...

— Погано, як так... М-да, — міркував щось юнак. — Ви б зайшли коли-небудь до нас. Не цурайтеся, нічого, що не молодий. Доповідь би можна було поставити вашу...

— Доповідь? Що там доповідь, коли я, бач, тепер голодую... з голоду здихаю...

Терешко на хвилину відірвав очі від камінців, глянув на змарнілого Остапа. Здалося, що людина обвинувачує молодь.

— То зовсім погано. А ми, на жаль, бачите й не поцікавилися. Це вже скандал... Хто ж знає, що ви на харчах святого Антонія?.. Комнезам хоч сам бідний, але ж у критичну хвилину міг би підтримати... — і раптом запитав:

— Ви в комнезамі лічитеся?

— Ні, не лічусь.

— Ну, от тобі, а кажете — голодуєте. Коли б же ви в комнезамі, обрали б оце вас до комітету, може, і на голову. Працювать і не голодувати. А так справді пропасти можна самітному. «Голодую»... Звісно, голодуєте...

І не закінчив фрази. Його знов приваблювали оті комінці, і коли очі відвернулися від Остапа, неначе й забув, про що хотів поговорити. Та й Остапові раптом здалося, що добра від цієї зустрічі з Терешком мало. Його пекуча потреба лишається і після зустрічі такою самою.

Юнак припав до ворітниці, мабуть, викинувши з голови Остапа та його турботи про день насущний, замимрив собі під носа:

— Фосфорити, суперфосфати...

А коли збоку кашлянув Остап різким кашлем, ніби а ж тріснуло щось у нього в грудях, Терешко струснувся з несподіванки, знов побачив поруч голодного, випрацьованого Остапа, виправдувався:

— Треба поговорити у нас. Я неодмінно спитаю в комнезамі. Заходьте, Остапе Даниловичу, післязавтрього, здається, намічаються збори, побалакаємо... От тільки знаєте, воно... Суперфосфат. то він суперфосфат... та чи на наші землі він потрібен? Треба б в агрономів розпитатися. Самі ж знаєте, сіяли ви, здається, в балці на солончаку...

Балачці прийшов край. Остап потис юнакові руку і, простеживши, як той пішов від двору, відчув іще більшу самотність.

З. ПОДІЯ

Надвечір, стомлений, ледве живий, повертався Остап з комітету незаможних селян. Цілісінький битий день простовбичив у прокуреній хаті. Надивився, наслухався всього. Спробував був де з ким ще заговорити про свої плани суспільного обробітку землі, та, коли побачив, що рідко кого це цікавило, замовк. Тут інше життя вирувало. З ранку до вечора товпилися люди і чомусь безугавно лаялися. Ну, хіба буде хтось слухати Остапові вигадки, такі мрійницькі, чудні, коли тут про землю на двір, а чи на душу спорять, в кутку ділять хліб, обділяють. Раптом ускочить хтось у хату, дверей не зачинить і замість «драстуйте» ще з порога, та так, щоб перекричати галас хатній:

— Підіть ви під три чорти! Нестеренкові так і на посів, і на галушки, а мені... Та що це... Хіба він член кращий чи дочку заміж видає?..

— Чого ви галасуєте? Ви ж на Одарку півтора пуда брали, грішми брали?

— Грішми? А він? Куди дерево, що на лазню, поділось, га? Корови вимінюють, на хазяйство стягаються... Грішми,

1 ... 5 6 7 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"