Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

- Побачиш,- мовив я подумки,- вони прийдуть. І Іселіна заманить Дідеріка аж за дерево й скаже йому:

- Стань тут, Дідеріку, гляди ж - пильнуй Іселіну; а цей мисливець нехай зав’яже шнурок мені на черевику.

А мисливець - то я. І щоб я це зрозумів, вона мені підморгує. А коли вона підходить, моє серце геть усе розуміє і вже не б’ється, а немов дзвонить у дзвони. А вона під одежиною гола - як мати породила, і я кладу на неї свою руку.

- Зав’яжи мені шнурок!- каже вона, а щоки її горять, як мак. І вже за хвильку її шепіт майже торкається мого лиця, моїх уст: - О, ти не зав’язуєш мені шнурок, ні, ти не зав’язуєш… не зав’я…

А сонце занурює свою тарелю в море і тоді знов підбивається вгору - червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. А повітря аж лускає від шепоту.

Через годину вона, торкаючись моїх уст, каже:

- Тепер я мушу тебе покинути.

І вона йде, махаючи мені рукою, а її щоки горять, як мак, її обличчя лагідне й натхненне. Ось вона знов оглядається на мене й махає рукою.

А з-за дерева виступає Дідерік і питає:

- Іселіно, що ти робила? Я все бачив.

Вона йому відповідає:

- Дідеріку, що ти бачив? Я нічого не робила.

- Іселіно, я бачив усе, що ти робила,- повторює він.- Я все бачив.

Тоді лісом розлягається її гучний, веселий сміх і вона, взявши з собою Дідеріка, зникає - радісна й грішна з голови до п’ят. І куди вона піде? До першого-ліпшого парубійка, до якогось мисливця в лісі.

Була північ. Езоп зірвався з прив’язі й полював собі сам. Я чув, як він розгавкався високо в горах і, коли врешті-решт його знайшов, минула перша година. Лісом ішла якась пастушка, поправляючи підв’язку на панчосі, мугикаючи й роззираючись навкруг. А де її худібка? І чого вона никає лісом опівночі? Просто так, знечів’я. Може, чогось схвильована, а може, на радощах, їй видніше. Я подумав: вона чула Езопів гавкіт і знала, що я в лісі.

Коли вона підійшла, я підвівся з землі й тепер побачив, яка вона тендітна й молоденька. Езоп і собі витріщився на неї.

- Звідки ти йдеш?- спитав я її.

- З млина,- відповіла вона.

Та що ж вона глупої ночі робила у млині?

- Невже тобі не страшно так пізно ходити лісом?- спитав я.- Ти ж така тендітна й молоденька.

Вона засміялась і відповіла:

- Я не така й молоденька, мені вже дев’ятнадцять.

Проте їй не могло бути дев’ятнадцять, напевно, років з два прибрехала, а виповнилося їй хіба сімнадцять. Але навіщо вона прибрехала, щоб бути старшою?

- Сядь-но,- мовив я,- та скажи мені, як тебе звати.

І вона зашарілася, сіла біля мене й сказала, що її звуть Генрієта.

Я спитав:

- У тебе є коханий, Генрієто? І чи обіймав він тебе коли-небудь?

- Так,- відповіла вона, зніяковіла й засміялась.

- А скільки разів?

Вона мовчить.

- Скільки разів?- допитуюсь я.

- Двічі,- тихенько сказала вона.

Я пригорнув її до себе й спитав:

- А як він обіймав? Може, отак?

- Отак,- тремтячи, прошепотіла вона.

Була четверта година.

ІХ

Я мав розмову з Едвардою.

- Скоро буде дощ,- сказав я.

- Котра година?- спитала вона.

Я глянув на сонце й відповів:

- Близько п’ятої.

Вона спитала:

- Ви вмієте так точно визначати час по сонцю?

- Так,- відповів я,- умію.

Ми мовчали.

- Ну, а коли сонця немає, то як тоді?

- Тоді я шукаю інші прикмети. Скажімо, морський приплив і відплив, траву, що нишкне у певний час, спів птахів, що змінюється: ті починають співати, а ті вмовкають. А ще я визначаю час по квітах, що надвечір стуляються, по зеленому листю, колір якого то світлішає, то темнішає; до того ж, я просто це відчуваю.

- Он як,- сказала вона.

Я очікував дощу, й ради самої Едварди мені не хотілося її довше затримувати серед дороги; я взявся за кашкет. Зненацька вона спинила мене ще одним запитанням, і я зостався. Зашарівшись, вона спитала, чому я, власне сюди приїхав, навіщо вибираюсь на полювання, чого те та чого се. Чи я стріляв тільки щоб прохарчуватися? Чи я давав Езопові спочити?

Вона почервоніла й засоромилась. Я зрозумів. Що хтось при ній говорив про мене й вона все знає з чужих слів. Я співчував їй, бо вона скидалась на покинуте дитя; раптом я згадав, що в неї немає матері. Через худі руки в неї був якийсь занедбаний вигляд. Так мені здалося.

Атож, я стріляв не для того, щоб убивати, я стріляв для того, щоб жити. Якщо сьогодні мені потрібен був один тетерук, то я й підстрілював одного; а другого підстрілював на другий день. Нащо мені вбивати більше? Я жив у лісі, я був його сином. Першого червня заборонили полювання ще й на куріпок та зайців, мені майже не було чого стріляти; дарма, я ловив рибу й жив на рибі. От візьму в її батька човна й попливу в море. Ну, звісно, я не той мисливець, щоб тільки стріляти, а той, щоб жити в лісі. Там мені було добре: я їв, простягнувшись на землі, а не сидячи на стільці, витягнувшись в струнку, і не перевертав келихів. У лісі я собі нічого не боронив: заманулось - і лягав горілиць, заплющував очі й говорив усе, що спадало на думку. Часто хотілось озватись хоч словом, щось казати на повен голос,- тоді здавалося, ніби в лісі лунає мова самого серця...

Коли я спитав її, чи вона все зрозуміла, то вона відповіла:

- Так.

Я заговорив далі, бо вона не зводила з мене свого погляду.

- Коли б ви тільки знали, що я в цих краях бачу! Взимку йду-йду собі та й натраплю було на сліди білих куріпок. Нараз сліди зникають, виходить, птахи знялись у повітря. Але за відбитками крил я визначаю, в який бік вони полетіли, і швидко їх знаходжу. Щоразу в цьому є для мене якась новизна. Восени часто й густо доводиться спостерігати за падучими зірками. Тоді я наодинці сам із собою