Читати книгу - "Небіж чаклуна"

«Схоже, я у воді, – сказав собі Діґорі. – Або під водою».

Це злякало його на хвильку, але майже одразу він відчув, що його виносить нагору. Потім його голова несподівано виринула в повітря й він вибрався з озера на берег, гладенький і зарослий травою.

Хлопчик зіп’явся на ноги і помітив, що він ані стікав водою, ані хапав ротом повітря, чого варто було б сподіватися, наковтавшись води. Його одяг був геть сухий. Він стояв у лісі на березі невеличкої водойми розмірами не більш як десять на десять футів. Дерева росли густо, впритул одне до одного. Світло, що ледь проникало крізь листя, було зеленим: але там, угорі, мало світити дуже яскраве сонце, бо зелене світло дня було яскраве й тепле. То був найтихіший ліс, який тільки можна собі уявити. Тут не було ані пташок, ані комах, ані тварин, ані вітру. І майже чутно, як ростуть дерева. Озерце, з якого хлопчик щойно вийшов, не було тут єдиним. Були десятки інших – озерця завширшки з кілька ярдів були розкидані повсюди, куди сягало око. Він майже відчував, як дерева п’ють воду своїм корінням. Цей ліс був наче живим. Намагаючись розповісти про нього потім, Діґорі завжди казав:

– То було гарне місце; гарне, як торт зі сливами.

Найдивовижнішим було те, що ще до того як розглянутися навколо, Діґорі майже забув, як сюди потрапив. У всякому разі він не думав ні про Поллі, ні про дядька Ендру, ні навіть про свою матір. Він не був анітрохи наляканий, ані збуджений, його не змагала цікавість. Якби хто-небудь запитав у нього: «Звідки ти сюди прийшов?», він би, либонь, сказав: «Я тут завжди був». Саме так він себе почував – ніби він завжди перебував у цьому місці й ніколи не нудився, хоч тут ніколи нічого не відбувалося. Як він розповідав через багато часу: «Це не те місце, де може відбутися якась подія. Дерева ростуть – і то все».

Діґорі роздивлявся ліс, поки помітив дівчинку, яка лежала на спині під деревом за кілька кроків від нього. Очі в неї були майже заплющені, але не цілком, так ніби вона перебувала між спанням і неспанням. Він довго на неї дивився, але не сказав нічого. Нарешті вона розплющила очі й теж довго на нього дивилася, та й вона не сказала нічого. Але потім заговорила голосом, у якому відчувалися сонливість і втіха.

– Думаю, я вже тебе бачила, – сказала вона.

– Я теж так думаю, – погодився з нею Діґорі. – Ти тут давно?

– Я тут завжди, – відповіла дівчинка. – Принаймні – я не знаю – уже давно.

– Я також, – сказав Діґорі.

– Ні, ти тут зовсім недавно, – не погодилася з ним дівчинка. – Я бачила, ти щойно виліз на берег з озерця.

– Здається, так, – сказав Діґорі зі спантеличеним виглядом. – Я забув.

Потім досить довго ніхто з них не озивався.

– Послухай-но, – нарешті звернулася до нього дівчинка. – Я все думаю, зустрічалися ми з тобою раніше чи не зустрічалися? Я маю певне уявлення – щось на зразок картини в моїй голові – про хлопця й дівчину, схожих на нас, які жили зовсім іншим життям і чого тільки не робили. Можливо, то був тільки сон.

– Думаю, я бачив цей самий сон, – сказав Діґорі, – про хлопця й дівчину, які мешкали в сусідніх будинках і чогось переступали з балки на балку. Пам’ятаю, обличчя в дівчини було дуже брудне.

– Ти нічого не переплутав? У моєму сні брудне обличчя мав хлопець.

– Я не пам’ятаю, яке було обличчя в хлопця, – сказав Діґорі, а тоді додав: – Чудеса та й годі! А це що таке?

– Морська свинка! – сказала дівчинка.

І то справді була жирна морська свинка, вона длубалася носом у траві.

Але черево морської свинки було обмотане стрічкою, на якій метлялося жовте кільце.

– Поглянь! Поглянь! – закричав Діґорі. – Кільце! І ще поглянь! Таке саме кільце ти маєш на своєму пальці. І я також.

Дівчинка тепер сіла, нарешті справді зацікавлена. Вони втупилися одне в одного пильним поглядом, намагаючись пригадати. І майже в ту саму мить вона вигукнула:

– Містер Кеттерлі!

А він вигукнув:

– Дядько Ендру!

До них нарешті дійшло, хто вони такі, й діти почали пригадувати всю історію. Поговоривши протягом кількох хвилин, вони дійшли до суті. Діґорі розповів їй, як підло вчинив дядько Ендру.

– Що ми робитимемо тепер? – запитала Поллі. – Заберемо морську свинку й повернемося додому?

– Нам нема куди поспішати, – сказав Діґорі, широко позіхнувши.

– Я думаю, що є, – не погодилася з ним Поллі. – Це місце надто спокійне. Воно навіює глибокий сон. Ти вже майже спиш. Якщо ми піддамося сну, ми ляжемо й заснемо навіки.

– Тут дуже гарно, – сказав Діґорі.

– Атож, тут гарно, – погодилася Поллі. – Але нам треба повернутися назад.

Вона підвелася на ноги й обережно підійшла до морської свинки. Але потім змінила намір.

– Краще ми залишимо морську свинку тут, – сказала Поллі. – Вона тут цілком щаслива, а твій дядько вигадає щось жахливе для неї, якщо ми заберемо її додому.

– Звичайно, вигадає, – відповів Діґорі. – Пригадай, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемося додому?

– Я думаю, нам знову треба залізти в озерце.

Вони підійшли до краю води й зупинилися там, дивлячись на гладеньку поверхню. Вода, що віддзеркалювала зелене гілля, вкрите листям, здавалася дуже глибокою.

– Ми не маємо купальних костюмів, – завважила Поллі.

– Нам вони не потрібні, дурне дівча, – сказав Діґорі. – Ми ввійдемо у воду у своєму одязі. Ти хіба не пам’ятаєш, що він залишився сухий, коли нас закинуло сюди?

– Ти вмієш плавати?

– Трохи вмію. А ти?

– Ледве-ледве.

– Не думаю, щоб нам треба буде плавати, – припустив Діґорі. – Ми повинні пірнути на дно, хіба не так?

Нікому не хотілося стрибати в озеро, але жоден не сказав цього. Вони взялися за руки, промовили: «Один-два-три, стрибаймо», і стрибнули. Був великий сплеск, і, звичайно, вони заплющили очі. Та коли вони їх розплющили, то виявили, що досі стоять, тримаючись за руки, у зеленому лісі, й вода сягає їм лише до кісточок. Озерце, либонь, було кілька дюймів завглибшки. Вони повернулися назад, на сухий берег.

– Що ми зробили не так? – запитала Поллі перелякано.

Але Діґорі був не такий переляканий, як можна було б сподіватися, бо важко по-справжньому злякатися в тому лісі. Він видавався надто мирним.

– О, я все зрозумів, – сказав він. – Звичайно, це не