Читати книгу - "Остання битва"

Король лише обійняв свого друга та чолом ткнувся тому в шию.

– Діаманте, – тільки й сказав він, – не знаю, що нас чекає попереду, та як же тяжко мені на серці. Здається, краще було б і зовсім не дожити до цього дня.

– Так, – не сперечався Діамант. – Може, й насправді зажилися ми занадто на цьому світі, тому на краще годі й чекати…

Ще хвилину чи дві вони ось так постояли мовчки, а потім рішуче попрямували вперед.

Невдовзі попереду почувся мірний стукіт: «хек-хек-хек» – то вправно працювали сокири. Самих дроворубів поки видно не було – їх приховував великий пагорб. Та коли король зійшов на верхівку та окинув поглядом те, що колись було Ліхтарною пусткою, красою та гордістю Нарнії, він змінився в обличчі.

Просто поперек віковічного пралісу, того самого пралісу, де колись дивували погляд могутні дерева, що зросли з золотих та срібних зерняток того самого пралісу, де колись людське дитя з нашого світу посадило дерево-оберіг Нарнії, тепер пролягла широка просіка – вона скидалася на кровоточиву рану на живому тілі землі. Від просіки аж до ріки тягнулися нерівні брудні подряпини рівчаків, якими стовбури повалених дерев волочили до сплаву. Робота аж кипіла: стукали сокири, клацали батоги, коні хрипіли, ледь-ледь тягнучи могутні стовбури до річки. Та перш за все вражало навіть не це: ані король, ані єдиноріг не очікували побачити на вирубці стільки людей – половина з тих, хто рубав священний ліс, були саме люди, а не розумні нарнійські звірі. Іще один погляд – і стало зрозуміло, що то зовсім не русяві нарнійці, а засмаглі бородані, які прийшли з Остраханства, країни, що лежала на півдні, і навіть не поряд, а далеко за межами Нарнії, аж за Древляндією та Великою пустелею, що простягалася поза нею.

Авжеж, не існувало причини з якої в Нарнії не можна було зустріти остраханця: чи то купця з караваном, чи то амбасадора з почтом – у ті дні між Нарнією та Остраханством відносини були досить мирними. Та чому їх зібралися в Нарнії десятки та чому вони прийшли рубати нарнійський ліс – збагнути цього Тіріан аж ніяк не міг. Він перехопив меча зручніше, а плащ намотав на ліву руку, і пішов до непрошених гостей.

Найближче були двоє остраханців, що понукали та сварили коня, який застряг у ритвині з багнюкою, намагаючись витягти чималий стовбур. Коли король опинився поруч, вони саме намагалися зрушити коня з місця батогами.

– Ворушися, ти, ледачий син лінивця! От знайшла свинюка багнюку! – горлали вони, клацаючи батогами. Кінь і без того тягнув щосили: очі в нього почервоніли, того й диви – повилазять, з боків стікала піна, та все дарма.

– Чи ти заснув там, ледача тварюко?! – гримнув один з остраханців, якому, певно, увірвався терпець, та шмагнув коня батогом. І тут сталося неймовірне.

З першого погляду на лісоповал Тіріан одразу ж про себе вирішив, що коні, якими остраханці вивозять ліс, були їх власними – такими собі нерозумними та безпорадними істотами (яких, до речі, і в нашому світі чимало). Нічого іншого він і припустити не міг. Ось чому як не прикро йому було за безпорадних остраханських коней, з яких знущаються жорстокі хазяї, а за живі дерева йому було болючіше (бо на відміну від коней вони навіть втекти не могли). Йому й на думку не спадало, що якісь там остраханці ладні приборкати волелюбного та розумного нарнійського коня, не кажучи про те, аби огріти того батогом. Аж тут, тільки-но батіг опустився йому на спину, кінь спочатку став дибки, а потім позадкував та жалісно так мовив:

– Навіщо ж за батіг одразу хапатися, дурень ти та сатрап! Не бачиш – я й так роблю все, на що ладен.

Дивитися на те, як чужинці знущаються з вільних нарнійських коней, паплюжачи священний нарнійський ліс, було вже занадто. Рука з мечем сама здійнялася, єдиноріг рішуче виставив свій грізний ріг, і разом вони кинулися вперед. Наступної миті обидва остраханці лежали мертвими в багнюці: одному меч відтяв голову, а іншого прямо в серце вразив ріг.

Розділ 3

Круть у всій красі

– Добрий мій пане коню, ох, пане коню, – звернувся король до звільненого, як він гадав, коня, поспіхом рубаючи шворки. – Як же так сталося, що вас загнобили чужинці? Чи вони вже й Нарнію захопили? Чи, може, відбулася яка битва, а нам про те й невідомо?

– Та ні, сір, – важко дихаючи від непосильної праці, відповів кінь, – нічого такого не було. Прийшов от Аслан і повелів…

– Бережіться! Небезпека, мій королю! – перервав коня на півслові Діамант.

Тіріан підняв очі й побачив, що з усіх боків до них біжать остраханці, а з ними й нарнійські звірі. Ті двоє загинули мовчки, навіть злякатися не встигли, тому інші второпали, що щось трапилося не одразу, а лише коли помітили сторонніх там, де щойно були їх товариші. Та, помітивши, одразу ж кинулися мститися. Хтось біг із сокирою, а хтось (таких була більшість) – з ятаганом наголо.

– Нумо, швидше! Стрибайте мені на спину! – встиг крикнути єдиноріг, підставляючи бік королю. Той злетів верхи вже на скаку, і не встигли нападники оговтатись, як спритний єдиноріг рвонув з місця в кар’єр та зник з очей. Дорогою він двічі змінював напрямок, перетнув ручай і, не збавляючи ходи, через плече спитав:

– Куди далі, сір, до Кейр-Паравелю?

– Зажди, друже, – стримав його Тіріан, – дай-но мені злізти. – Він зісковзнув зі спини єдинорога та став обличчям до нього. – Діаманте, ми вчинили страшне, – мовив.

– Але ж нас змусили, – заперечив Діамант. – Спро-во-ку-ва-ли!

– Хай там як! Кидатися на когось, не кинувши перед тим виклику, до того ж, здається, на неозброєних – то аж ніяк не звитяга, Діаманте! Ми – не месники, ми – вбивці! Я вкрив себе ганьбою на віки вічні.

Діамант опустив голову. Йому теж було соромно.

– І от іще що: кінь обмовився, буцімто все відбувається за наказом Аслановим. Щось таке казав і щур. Усі одноголосно твердять, що Аслан тут, у Нарнії. А що як це правда?

– Сір, невже ви й справді гадаєте, що Асланові може спасти на думку вдатися до такого безчинства?

– Але ж це не той лев, якого можна приборкати, а коли так, то як зрозуміти, що може спасти йому