Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

облаштувати притулок для біженців, тож їй треба все прибрати. Бідолашна Маріанне Вінтер! Спершу втратила доньку, потім — сина. Приємна дама, я часто зустрічався з нею під час розслідування. Справляла солідне враження. Але вона… як би це сказати… була трохи інакшою. Ну, знаєш… зі східних теренів, міська пані, вища освіта — не вписувалася тут, — Еґґсбьо стенув плечима. — Всі камені в «справі Юлії» перевернули вже не раз, усе схололо, усі докази вимерзли. Нічого нового ти не знайдеш.

— Та я ж не збираюся розслідувати справу, — сказала Кайса.

— Добре-добре, — Еґґсбьо скинув угору руки, мовби обороняючись. — Хтозна, за що ти зашпортаєшся. Ти добра… як би то назвати… нишпорка! — він знову стиха заіржав.

Кайса ледь усміхнулася і знову споважніла.

— Фруде Ульсен, свідок, який у вечір зникнення бачив Аллана й Юлію разом? Йому можна довіряти? — запитала вона.

— Ну, ми не мали підстав не вірити його свідченням.

— І жодного разу не засумнівалися, що він міг бачити когось іншого? Чи просто збрехати?

— Сумнівалися, звісно. Ми ж не дурні. Але інших свідків у нас не було. Ніхто більше не вештався надворі вночі. Ми не знайшли мотиву, навіщо було б Фруде брехати. Навпаки, він не відразу наважився вийти з нами на контакт, бо ж вони з Алланом дружили. Було видно, як йому важко розповідати.

— Фруде Ульсен досі живе на Кінці?

— Так, з матір’ю, як завжди.

Кайса підвелася, подякувала за допомогу.

— Я часто думаю про цю справу, — глибоко зітхнув Еґґсбьо. — Жахливо, що ми так і не знайшли Юлії. Не справа, а справжній кошмар.

6

15 квітня 1992

Мене провідує маленька дівчинка. Її звати Юлія, вона спонукала мене задуматися над написанням свого життєпису тут, в Дікемарку. Більше про неї я розповім згодом, мої записки почнуться від давніх подій 3 листопада 1935 року, бо чимало всього, що відбулося пізніше, дивно пов’язане з цією датою.

Мені було двадцять, два роки я відучився на теологічному факультеті, щоб стати священиком, як батько. Але за останній семестр я не з’явився на жодній лекції. Мене нудило на саму лиш думку про це. Марна затія, я ніколи не став би добрим священиком. Перед очима поставав батько, який нависав над парафіянами з кафедри й то злісно шепотів, то викрикував свої завчені постулати про рай і пекло, погрожуючи вірянам за те, що вони забули про мораль.

Я не був таким, як він, я не вірив у Бога так, як він.

Я блукав вулицями, зрозпачений, у глибокій депресії, а у вухах лунав батьків голос, який читав з Біблії: «Так само й чоловіки, позоставивши природне єднання з жіночою статтю, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, і чоловіки з чоловіками сором чинили. І вони прийняли в собі відплату, відповідну їхньому блудові». Або: «Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерті…»[1]

Я давно вже мав відважитися і вчинити йому наперекір. Натомість упокорився і пішов учитися. Я, грішний і ганьби вартий, один з тих, хто заслуговує на смерть.

Батько оскаженів від люті, коли я раз прийшов додому й сказав, що не можу більше продовжувати студії. Бо над усе хочу бути художником. Якоїсь миті я подумав, що він мене вдарить. Він завжди любив шмагати батогом: вербально — свою паству, однак буквально — свого кровного сина. Натомість батько довго стояв пронизуючи мене поглядом, а тоді вибухнув: «Художник! Мій син повинен стати священиком! І на цьому крапка!»

Того холоднючого зимового дня 1935 року я поволі брів центральною вулицею Карла Югана, повз Ґранд Кафе, роздивлявся за вікном ресторану людей, які теревенили, сміялися і піднімали келихи. Я теж міг би там сидіти в товаристві друзів, а не сумно тинятися містом і ніде не знаходити спокою. Я зневажав себе, соромився того себе, та що вже намагався подолати в собі гнітючі почуття, усе намарно.

Батько відмовився надсилати мені гроші, і я блукав голодний. Навіть тиждень тому він не привітав мене з двадцятиліттям. Я заборгував плату за маленьку кімнатку, яку винаймав в однієї вдови на Скьоєні. Коли ж сідав за мольберт, стіни мовби насувалися на мене з усіх боків, пензлик у руці тремтів так, що я не міг малювати, тривога росла й росла, аж голова ледь не лускала; я мусив виходити надвір і блукати вулицями, незалежно від часу доби й погоди.

Я підтягнув комір пальта до вух, запхав руки в кишені, ще кинув погляд на теплий затишок ресторану. Біля вікна сидів самотою чоловік. Я сповільнив крок. Міг заприсягтися, що то був Едвард Мунк. Я перейшов вулицю, на площі Ейдсволлс-плясс вийняв цигарку — останню, — стояв і роздивлявся чоловіка. Скільки себе пам’ятаю, я захоплювався його картинами. Цікаво, чи Едвард Мунк стикався з таким самим, як і я: відтворював на полотні риси, вигини, лінії, штрихи й кольори, які вимальовувалися в голові? — думав я, спостерігаючи за ним.

Якби я міг з ним поговорити, то запитав би, що він думає, як йому вдається ота трансформація — від уявної картини до картини на полотні?

Я полічив монети в кишені, на філіжанку кави вистачало. Я загасив недокурок, поклав його до кишені, глибоко вдихнув і квапно, ніби спізнювався, рушив до дверей Ґранд Кафе. Я таки квапився, мусив встигнути, доки не згасла моя відвага.

Було раннє пообіддя, відвідувачів у ресторані небагато. Мене посадили за столик під колоною, але я там не довго всидів, підвівся і рішуче підійшов до Мунка. Продумав наперед, що казатиму, та щойно розтулив рота, усі слова кудись зникли. Мунк скоса глянув на мене.

— Чого стовбичите з роззявленим ротом? — запитав він. — Чогось від мене треба?

— Так, я…я… Як ви це робите?

— Що роблю?

— Переносите те, що намалювали в уяві, на полотно?

— Як людина, яка захоплена чимсь важливим, — усміхнувся Мунк. — Існуванням, ба, самим творінням, — розвів він руками. — Сідайте, друже!

Я сів на стілець навпроти. Мунк узяв зі столу келиха.

— Хочете? Це — шампанське, іноді дозволяю собі келих.

— Мені цього забагато…

Мунк відмахнувся, мовляв, пусте.

— Ви щось їли?

— Ні… давно…

— Це помітно. Ви один з тих молодих художників, які постійно живуть на межі голоду, правда? А тепер хочете отримати рецепт, як стати успішним. Як вас звати?

— Ґюннар Лауріцен.

— Ґюннар… Може, перейдемо на «ти»?

— Звісно.

Мунк перехилився до мене через стіл.

— Усіх цікавить малярська техніка, світло й тінь, кольори й відтінки, але таємниця ховається у твоїх почуттях, — промовив він. — Ти мусиш відчувати