Читати книгу - "До зустрічі на Гаваях , Ada Pa"

1. Дайвінг дайвінг з акулами.

2. Танцювати всю ніч.

3. Пробіжка о 6 ранку пляжем.

4. Відпустити образи, що накопичувалися роками.

5. Скуштувати місцеву страву.

6. Провести ніч на пляжі під зорями.

 Здається пункт чотири потребував від мене найбільше зусиль. Розумію, з таким планом далеко не заїдеш, але є від чого принаймні відштовхнутися.

 Так як я вже поїла, вже не 6 ранку, і до зоряного неба ще далеко, а пункт з образами взагалі потребує багато часу, думаю можна пройтися місцевими крамничками і купити якісь сувеніри для Розі та батьків.

***

 Мій шопінг зайняв чотири години, покупки я зробили максимум за сорок хвилин, інші ж години, просто гуляла вулицями, насолоджуючись атмосферою навколо, сповненою щастям і купою розмов, як англійською так і місцевими говірками. Я навіть встигла спробувати декілька місцевих страв, що припали мені до смаку. Тож один з пунктів вже була готова викреслити.

 Повернувшись до свого номеру я ледве відкрила двері, з руками повними пакетів. Замкнувши двері з середини я кинула пакети біля вхідних дверей, і попрямувала до душу, після довгих прогулянок в такий спекотний день я не на жарт спітніла, тому після освіжаючого душу, лягла в ліжко вирішивши взяти коротенький обідній сон. Здається якого я не мала вже довгих двадцять років. Цінність деяких речей з дитинства ти розумієш тільки ставши дорослою.

 Від сну мене розбудив звук падаючих речей в будинку навпроти, здавалося, що там ураган проходить. На наступний раз буду закривати вікна перед тим як лягати спати.

 Я повільно відкрила очі, потягнулася, через вікно можна було побачити місяць, що вже був достатньо високо на небі. Ввімкнула телефон де відразу висвітлилися пропущені дзвінки, два від мами і один від Розі. Я провела по екрану, відкриваючи всі функції телефону і вимкнула беззвучний режим. Достатньо маленький крок, але мені варто було зробити це вже давно. Я вже встигла і забути, яку мелодію поставила на дзвінок, просто музика, що несподівано починає грати з твого телефону, може привертати багато уваги, а це та річ якої я протягом останніх років намагаюся уникати. Щось типу соціофобії, про яку я брешу собі що не маю. Швидко розблокувавши телефон я зателефонувала мамі. Не пройшло і двох гудків, як слухавку підняли.

— Стейсі, хіба ти не маєш телефону? Чому я ніколи не можу до тебе додзвонитися?

— Мам...Я...

— Ну гаразд зараз не про це. Ми з твоїм татом маємо деякі плани на ці вихідні, то подумали було б добре залишитися в твоїй квартирі. Ти ж не проти? Я тобі напишу ближче до вихідний о котрій приїжджає наш поїзд, щоб ти нас зустріла. Ти ж знаєш, що ми абсолютно не звикли до цих переповнених людьми вулиць, і купи заторів, ніякого свіжого повітря. В селищі набагато краще, не розумію чому ти переїхала в місто, могла б орендувати будинок навпроти нашого, стара Джозі вже була нінащо не спроможна, тому місяць діти відвезли її до будинку пристарілих. Ну може їй там буде і краще все таки, її діти весь час на роботі, тому старенька була зовсім самотньою, ал...

— Мамо, МАМО ГОДІ! Будь ласка не переривай мене, мені потрібно тобі дещо сказати.

— Що...

— Давай я скажу, а потім ти зможеш висловити мені все що побажаєш. —  Впевнившись в тому що я можу розраховувати на тишу, принаймні протягом наступних декількох хвилин, продовжила. — Так от, по-перше я зараз не в Лондоні, але ключі ти завжди зможеш знайти в моїй поштовій скриньці. По-друге я напишу тобі номер таксі, щоб вас точно зустріли і привезли до квартири. І по-третє я взагалі зараз достатньо далеко від міста, і деякий час там не буду, але я знаю що роблю, тому дуже сильно прошу не читай мені нотацій, гаразд?

— Так, так, так. Отже ти зараз не в місті, — почулись задумливі нотки в її голосі. — ТОДІ ДЕ ТИ? — Я підстрибнула на ліжку, це було надто не очікувано.

— Мамо, ти мене налякала. — Почала я ображеним тоном. Це моя звичка завжди коли хтось зробить щось що засмутить мене, чи змусить почуватися ніяково я вдаю ображену, хоч насправді так не почуваюсь. Стара звичка, не знаю як викорінити. Інколи мені здається, що я поводжу себе як маніпулятор.

— А ти вважаєш, що ти мене не лякаєш, цими незапланованими поїздками? Ще й посеред таких важливих проектів на роботі. Чи ти взяла відпустку? Хоча... — Знову ці задумливі нотки. — З твого попереднього пройшло ще надто мало часу, щоб брати інший.

— Тебе що звільнили?

— Мам, мене звільнили. — Сказали ми водночас.

— Боже, люба, що взагалі сталося?

— Ну ти розумієш потяг приїхав надто пізно, і я запізнилася на якихось там півтори годинки. — В моєму голосі була сама невинність.

— НА ПІВТОРИ ГОДИНИ?

— Мамо, можеш говорити трохи тихіше, а то мої вушні перетинки можуть не витримати такого тиску.

— Стейсі, скільки тебе пам’ятаю ти завжди була такою, на пів години запізнитися в школу, на годину в університет, для тебе це ніколи не було проблемою.

— Здається я просто люблю поспати. Чому таких як я весь час пресує суспільство. Ми що не заслуговуємо, хоч раз відчути себе виспаними?