Читати книгу - "Апокаліпсис, Олександр Гребьонкін"

Якось занедужав і я. Стояв, хитаючись, і товариші, жаліючи, сховали мене, поставивши у другий ряд.

Був дощовий вересневий день. Низько над горизонтом повзли свинцеві хмари. З дерев вже падало перше мокре пожовкле листя.

Я стояв і дивився в сіре небо. Я пригадав останні хвилини, коли бачив своїх близьких. На пероні стояли мама, Маріела і маленька Лаура. Все це немовби картиною стояло перед моїм поглядом...

І раптом мої очі зустрівся з очима німецького вартового, що стояв неподалік на вишці. Я пригадав, що вже бачив цього єфрейтора ще при відправці бранців на поїзді, а потім – у групі солдатів охорони, які супроводжували в'язнів на роботи. Цього німця здається називали Гофманом. Він був уже немолодий, невисокого зросту; запам'яталися його широкий рот і довгий ніс, а також великі побляклі, ніби вицвілі очі, немов байдужі до всього навколишнього. На відміну від інших фашистів він був більш спокійним, стриманим, прикрикував на нас як-то вдавано, неохоче, більше для порядку.

Він нерухомо стояв на вишці, стискаючи в руках «шмайсер». Його очі уважно вдивлялися в мої, по спині в мене пробіг холодок, але від його погляду ніби ставало тепліше і спокійніше. Мені здалося, що він навіть заплющив повіки, ніби злегка, ледве помітно, киваючи. Я також майже непомітним рухом кивнув йому у відповідь, і в цей час огляд закінчився, мене благополучно проминули.

На душі стало легше, ніби надія якась з'явилася. З цією легкістю, я і відправився на роботи в найближчий ліс, у мене навіть і сил додалося.                         А  доводилося піднімати і вантажити величезні колоди до кузова машини. Я помацав чоло – воно було пітним і холодним, в ногах ще відчувалася слабкість, але я долав її, щоб ніхто з конвойних не помітив хворого. Мені чомусь здавалося, що це той німець на вишці мені допоміг.

З тих пір ми часто переглядалися з тим довгоносим літнім німцем. Про себе я називав його Гофманом. Напевно, він дійсно носив це прізвище. Я згадував гімназичні уроки німецької і навіть прояснив для себе значення прізвища Гофман. Мені здається, що воно утворене від німецьких слів «hoffen» («сподіватися») і «Mann» («людина») і перекладається як «людина надії». Хоча, мабуть, можливі й інші пояснення. Чомусь пригадалися уроки музики в гімназії, і вчитель грав нам сонату Ернста Теодора Амадея Гофмана, німецького композитора і письменника минулого століття, і запевняв нас, що як композитор Гофман куди сильніше!

У нашого табірного Гофмана був дивний, майже магічний погляд і бездонні очі,  що немов дзеркало відображали цілий світ.

Глянувши в його очі поблизу (а це бувало під час робіт, правда, тривало лише миті) я поринав у вицвіле море, і ніби бачив відображення навколишнього світу і різні видіння. Стояли якісь будинки, рухалися люди, сміялися і плакали, скакали коні, їздили карети, грали оркестри - все це перепліталося, осяювалося помаранчевим і блакитним світлом.

Незважаючи на мовчазну підтримку якогось Гофмана, моє ув'язнення в таборі поступово приводило мене до розпачу. Я все більше розумів, що шансів вижити у мене практично немає, надій на те, що звільнять свої, було теж небагато. Адже потрібно було ще якось дожити, дотягнути до того часу.

І я почав обдумувати спосіб втечі. Випадки втечі з тієї в'язниці були, але вкрай рідко вони закінчувалися успіхом. І все ж я вирішив зробити спробу. Моїм супутником, товаришем в цьому небезпечному заході зважився стати Сантьяго Фернандес,  антифашист, іспанець за національністю, який воював у французькому  Русі Опору. Незрозуміло яким вітром його занесло саме в цей табір, я не так блискуче знав іспанську, щоб заглибитися в складні перипетії його долі, а він недостатньо володів нашою мовою, щоб усе детально пояснити.

Сантьяго був уже немолодим, довготелесим худорлявим чоловіком зі щедрою сивиною у волоссі,  яке колись було чорним. Він носив гостру борідку і вуса, і чимось нагадував мені Дон Кіхота.

Табір стояв в глушині, оточений змішаними лісами.

Останні чотири дні нас з Сантьяго приєднали до команди, що працювала на заготівлі лісу. Рубали дерево. Воно здригалося зовсім як людина, згодом стогнало, повільно схиляючись, а потім валилося на землю і завмирало. Вже мертве воно очищувалося від гілок, а величезний  стовбур розпилювали на частини.

Оброблене дерево вантажили у вагони. Через ліс проходило залізничне полотно,  їздив поїзд, що прямував потім кудись на схід, у бік фронту.

Наш з Сантьяго план був простий: залізти до вагону, у який вантажили дрібні гілки. Поїзд охоронявся слабо, і ми розраховували зробити це непомітно.

В той день виглянуло руде сонце, яке немов танцювало на вітрі, розкидаючи по осіннім фіолетовим хмарам золоті іскри.

Спочатку ми мерзли на холодному вітрі, але інтенсивна робота розігріла нас. З самого початку ми намагалися потрапити в ту групу робітників, яка грузила до поїзда стовбури та гілки. Для перевезення деревини  використовувався спеціяльний товарний вагон.  Через деякий час він був майже заповнений.

Зазвичай старший з охорони давав машиністу знак про відправку і для цього він проходив вперед, вздовж залізничного шляху. Так було і цього разу.

 За роботою стежило двоє німців з автоматами. Один них - рудуватий, з невеличкими вусами щіточкою, піднявши комір шинелі, щоб захиститися від вітру, сів під деревом і запалив цигарку. А другим охоронцем був Гофман, той самий довгоносий літній німець, який з абсолютно байдужим виглядом спостерігав за роботою, час від часу повертаючись на місці.