Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

— Ганка, — простягла їй руку. — Сорі за Кнопу. Вона завжди така.

— Кнопу? А я її Мишею назвала.

— Теж непогано. Може бути Кнопа Мишкіна. Таку хіба що хейтити, га?

— Ну. By the way, мене звуть Наталія. Щось у мене геть невдалий початок.

— Та що ти, розслабся. Побачиш завтра, вона нормальна. Клас файний, учителі ні, але якби навпаки, то було б гірше, еге ж? Ну, четверо людей минулого року не склали іспитів, в однієї дах поїхав, і предки перевели її до іншого ліцею, тому звільнилося місце для тебе. І ще один новенький є.

— Для мене тут усі нові.

— Звісно. Тому ти його відразу й не помітила. А він такий нічогенький. Блондин такий, спереду сидів. Суміш Бреда Пітта з Редфордом, якщо ти взагалі знаєш, хто такий Редфорд. Це такий чувак, у якого була закохана моя мати й усі її подружки в часи, коли ми існували десь між зорями, а замість чипсів були картопляні палички.

Наталія не втрималася й розсміялася. Ну й язик у цієї дівчини! Вона не вмовкала навіть на мить!

— Дай спокій. Нікого я не бачила, бо не мала часу роздивлятися. Трохи мене ця бабера з пантелику збила.

— Маєш якісь плани? Йдемо кудись? Бо шкода гарний день марнувати.

— Так... Я маю зустрітися зі своїм хлопцем. Але аж о першій.

— То ходи до «Під парасольками», це наша улюблена кафешка, майже як їдальня. Пивасик і чипси — ось справжній харч для ліцеїста! Я тобі все про школу розповім. Щоб ти потім не дивувалася. Або щоб вчасно передумала.

Наталія зніяковіла. Щоб вона передумала? Чому? Адже це був саме той ліцей, найкращий. Дивно, невже хтось незадоволений? Ліцей у всіх рейтингах був на мегависоких позиціях, майже всі вступали до вишів, купа переможців олімпіад. Адже саме про це йдеться, коли переводишся до крутого ліцею, правда? Щоб тебе навчили, щоб ти була найкращою, щоб чогось досягнути..

Ніхто з певністю не міг сказати, чим була зелена смуга від вулиці Свентокшиської до Палацу культури й науки, у якому розташувався бар «Під парасольками» — невеликим парком чи дуже великим сквером. Для мешканців багатоповерхівок на Свентокшиській і вулиці Багно це було найближче місце, де можна вигуляти собаку, тож на цей парчик чи скверище ніхто не нарікав. Не нарікали й шанувальники «Леха» й «Тиського»: великий кухоль пива коштував «Під парасольками» усього п'ять злотих.

Ганка замовила великий кухоль «Леха». Наталія збиралася випити мінералки, щоб не гладшати, але якось зніяковіла.

— Мале, — сказала вона, але Ганка відразу штурхнула її в плече.

— Мале не виплачується, ти що, жартуєш? Бери велике, як не вип'єш, то мені віділлєш, га? Шкода бабосики так марнувати. Хіба що їх у тебе забагато, — і вона запитально глянула на Наталію. — Але в кого їх тепер забагато? Я таких, принаймні, не бачила. Усі кишенькові витрачаю на жрачку, питво й розваги. Сотка щомісяця. Тобто двадцять п'ять злотих на тиждень. Навіть, якщо не рахувати вихідних, бо там, може, вдасться щось випрохати, це лише п'ятірка щодня. Одне пиво, панночко. Ось, як батьки борються з нашим потенційним алкоголізмом! Ну, але повертаючись до школи... — продовжувала вона свій монолог. — Як тобі відомо, наша школа славна своїми традиціями. Будинок ніби новий, але ці традиції в ньому висять у повітрі, наче гроза. Ну, розумієш, це як із «Деліціями» — навіть у новій упаковці вони однаково гидотні. Ну, чого витріщаєшся? Я ненавиджу «Деліції». Мене від них трусить. Проте ad rem. За давньою традицією в цій бурсі полюбляють мучити учнів. Колись це робили за допомогою дерев'яних лінійок, хоча школа не настільки стара... — Ганка замовкла. — А нині це набуло більш витончених форм. Ти вже трохи побачила, як воно виглядає. Це така собі закусочка. Я тобі казала, що тут одна минулого року мало дахом не поїхала? Ну, якщо хтось занадто делікатний, то йому капець. Спочатку відпадають ті, хто не вчиться. Але ти на таку не дуже схожа. Проте цього замало. І скажу тобі по секрету, що ці ненормальні найдужче катують найкращих.

— Не може бути, — вихопилося Наталії. Хай там як, але вона була впевнена: зубрилкам завжди краще ведеться. Ніхто не чіпляється, тільки хвалять.

— А от і може, і це навіть зрозуміло. Це найкраща школа, і вчителі теж найкращі. Невже ти думаєш, що їм хочеться тут бути? І вони не хотіли би займатися чимсь іншим?

— Ну, не знаю... Чом би й ні? Адже це хороша школа.

— А ти ким хочеш бути, куди вступати?

— До медичного.

— Ну, то слухай. Може, Полова, наша біологічка, теж хотіла вступати до медичного? А може, навіть вчилася в медінституті, але щось їй завадило? Може, вона дуже рано народила двійко паскудних шмаркачів і вже не могла вчитися в медичному, зате їй довелося перевестися на щось легше? Десь її амбіції знайшли застосування, і вона стала найкращою вчителькою біології в місті. Але щоразу, як вона дивиться на майбутню хірургиню, то її аж нудить. Крім того, тобі ж відомо, скільки заробляють учителі, правда? Навіть у приватних школах це не супер, відпустка де-небудь у Татрах із наметом, а смаки Іспанії їм відомі хіба що за консервами із «Сонечка».

— Тоді б це означало, що хороших учителів узагалі немає, а все ж не так погано. У моєму попередньому ліцеї деякі були справді класні, — ще трохи — і Наталія почала б захищати працю вчителя загалом. Ганчині висновки здавалися їй жахливо стереотипними й упередженими.

— Ну, не аж так. Дехто з них справді нічого собі, але щодо інших, то їх краще стерегтися.

— А тобі що такого зробили? — наважилася спитати Наталія. — Бо мені здається, що ти справді якось дуже емоційно про них висловлюєшся...

— Мені нічого, — Ганка відсьорбнула пива й задивилася на дерева. — А ти? Чому ти взагалі перейшла до іншого ліцею? І до якого ти ходила?

Наталія знала, що її нарешті хтось про це спитає. Краще сказати правду. Добре, що в її розповіді є елементи love story, так легше розповідати. І їй