Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Почекай, — сказала вона. — Він тут. Цей новенький. Оно сидить, та ще й сам-самісінький! Ходімо до нього?
Наталія трохи злякалася. Вона ніколи не була занадто сміливою, але в Ганки із цим, схоже, проблем не виникало, бо нова подруга вже тягла її, тримаючи під руку й упихаючи до рук пиво й торбинку. Тож Наталія навіть не зрозуміла, як це сталося, що вони вже сиділи за столиком того хлопця. Він теж цмулив пиво й здавався якимсь невеселим. Самотнім. Наталія подумала, що якийсь цей її клас дивний. Стільки людей, проте лише Ганка з нею заговорила. Якби не вона, мабуть, Наталія теж би сиділа десь самотою, заглибившись у власні проблеми.
— Сташек, — назвався хлопець, який їх спершу, звісно, не впізнав, а потім дуже зрадів. — Ну, то якщо тепер я скажу, що ходив з новими однокласниками на пиво, то не так уже й збрешу, — і він усміхнувся. — Вип'єте ще щось? — спитав.
Від випивки дівчата відмовилися, ще з тим пивом не впоралися, але це було приємно.
— Вам сонце не дуже світить в очі? Може, я трохи відсунуся, — сказав Сташек, неначе хотів справити на них ще краще враження.
Сонце й справді світило. Був початок вересня, а спека мов у липні. «Або як у Португалії», — подумала Наталія. Зрештою, цей хлопець трохи нагадував їй Лео. Її шалене кохання з тих часів, коли вона була маленькою дівчинкою, яка щороку приїздила в те саме місце.
Уперше Наталія побачила Лео, коли мала десять років. Але вже два роки вона не зустрічала його взагалі. Раніше вони завжди перетиналися в басейні, завжди віталися, обмінювалися кількома словами. Вона навіть хотіла вивчити португальську. Наталія жодного разу йому не зізналася й нічим не виказала, що він їй подобається. А тепер Лео не з'являвся, і вона хвилювалася, чи з ним нічого не сталося. Це виглядало так дивно: завжди був — і раптом зник, перш ніж вона встигла з ним познайомитися.
Лео мав трохи темніше волосся, хоча загалом здавався дещо нетиповим португальським блондином, бо його мати, здається, була напівшведкою.
— А ви в кіно не хочете піти? — спитав раптом Сташек. — До «Кінотеки» of course. Там іде такий фільм... назва химерна: «Ноем Хомський: високий чи щасливий?» Кажуть, класний фільм. Документальний з анімацією, а цей чувак, здається, якийсь філософ...
— Високий чи щасливий? — здивувалася Наталія. — Це ж нісенітниця. Але назва інтригує.
— Може, я б і пішла, але в мене бабосиків нема, — сказала Ганка. — Якби знала раніше, то батько би підкинув, зрештою, він колись був завзятим кіноманом. Доки не вигадали DVD.
— Можу запросити. Я трохи підробляю. А якщо вам через це незручно, то теж можете мене якось запросити.
Наталія глянула на годинника.
— Мушу йти. У мене зустріч... — вона вже хотіла сказати, що це побачення, але щось її зупинило. — Зустріч, — повторила вона. — Шкода.
Їй справді було прикро. Навіть майнула думка, чи не відкласти побачення з Марціном, але вона була занадто чесною. Що йому скаже: що пішла в кіно з подружкою? Може, не згадувати, що з ними був хлопець, схожий на Лео? Зрештою, Марцін про Лео не знав. Не могла ж вона розповідати йому про своє перше кохання. Знав лише те, що вона незаймана, і про більше не розпитував. Йому цього було досить. Геть так, наче це означало, що в її емоційному житті нічого не трапилося.
Попрощалася зі Сташеком і Ганкою, яка, звісно, зібралася в кіно, і попленталася до торгового центру. Марцін мав чекати її в кав'ярні «Грицан».
Наталія побачила його здалеку. Марцін зайняв невеликого столика на вулиці. Звичайно, що він відразу її помітив, але вона, невідомо-чому, якусь хвилину вдавала, наче його не бачить. Лише перед самою кав'ярнею прикинулася дуже здивованою й поцілувала його в щоку.
— Якось ти дивно пахнеш, — зауважив Марцін. — Ти що, пиво пила?
— Нащо питаєш, якщо знаєш, — відповіла вона. І їй раптом зробилося прикро. «Дивно пахнеш», тобто «від тебе смердить». Не дуже приємно. — Ходила на пиво з однокласницею з нової школи, — почала виправдовуватися Наталія. — А ти що, маєш щось проти?
— А хіба я щось таке сказав? — здивувався Марцін. — Не розумію, про що ти. То як, візьмемо якесь морозиво?
— Ні... спасибі. Я лише воду хочу.
— У мене є вода, — сказав він і відкрив рюкзака.
«Ну, так, авжеж, — подумала Наталія. — Пошкодував купити мені воду, бо це ж тільки вода. Тут маленька пляшка коштує вдвічі дорожче, ніж велика в крамниці».
Марцін простягнув їй пляшку.
— Тоді я піду собі щось куплю, — сказав він.
Наталія дивилася на його худорляву постать, яка зникла всередині кав'ярні. Він продовжував ходити в тій самій футболці, а джинси здавалися закороткими. Мабуть, виріс за канікули. Мав би купити собі якісь нові штани, але вона боялася йому про це сказати. Зараз почнеться, що в нього немає грошей.
Блін, світ такий несправедливий. Це не її заслуга, що в неї заможна родина, і не провина Марціна, що в його батьків немає грошей. Тому її не мало б дратувати, що все склалося так, а не інакше, і що йому купівля води в кав'ярні здається витрачанням грошей, а для неї це звичайна річ. І все-таки її це дратувало. Почало заважати. Бо все впиралося в гроші. І те, що він не поїхав з ними до Португалії. Те, що майже нікуди її не запрошував, хіба що зрідка на морозиво. І що пошкодував купити їй цю воду. Ковтнула із пляшки. Наталію мучила спрага, може, після випитого пива.
За хвилину Марцін повернувся із трюма кульками морозива. Сидів і їв, і раптом їй так страшенно закортіло того морозива.
— Я передумала, — сказала вона. — Мабуть, я таки хочу морозива.
Він якось дивно глянув на неї. Наталія сподівалася, що Марцін піде й купить їй, але він чомусь не квапився, тому дівчина підвелася ображена.
— Почекай, — спинив він її. — Я доїм і куплю тобі, не стояти ж мені в черзі з морозивом.
— Якби ти був джентльменом, то віддав би мені своє.
— Будь ласка, — простягнув їй вафельний ріжок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тирамісу з полуницями», після закриття браузера.