Читати книгу - "Банальна історія , Христина Вілем"

А вдома її вже чекав Максим. Він приходив вже кілька днів поспіль, чекав, а батьки не казали їй нічого під час телефонних розмов, щоб не було важко. Таке їх рішення викликало неоднозначну реакцію – і розуміння і образу.

Не відіспавшись, не поївши, ледь вискочивши з душу Ірина побігла на зустріч. Вони лише обнялись і так стояли якийсь час. Стільки тепла вона ніколи до того не відчувала, воно фізично огортало їх, пахтіло літом і матіолами. Вони пів ночі гуляли, тримаючись за руки, розмовляючи і сміючись між поцілунками.

«Ти знаєш, твоя коліжанка намагалась мене спокусити»

«Як? Хто?»

Максимові слова розвіяли замріяний настрій і маленьким холодним шматочком льоду лягли біля серця. Ірина закусила губу і мовчки чекала на відповідь – вона вперше ревнувала і це було нестерпно.

«Яна»

«Як Яна? Вона ж тільки недавно поїхала!»

«Приїхала вчора, виставляла для всієї компаніїї. Казала, що приїхала на тиждень.»

«Зрозуміло»

Максим почав сміятись, а Ірина здивовано і ображено дивилась на нього.

«Ти ревнуєш»

«Нічого подібного»

«Я ж бачу. Не хвилюйся, я сказав їй, що ми разом і я чекаю тебе»

«Зрозуміло»

«Справді. Вона хоч і смазлива, але мене не цікавить. Я ж тебе люблю»

Ірина закрила очі і підставила обличчя поцілункам...

Місяць вона жила абсолютним щастям. Максим приходив майже кожного дня, вони гуляли нічними вулицями, ходили на танці і до друзів. Їх розвалена компанія знов склеїлась.

Одна з дівчат почала зустрічатись із Остапом і вони ідеально пасували одне одному і Ірина нарешті відчула повну свободу. Але якось вони розговорились і дівчина розповіла, як Остапу було погано, коли Ірина... зрадила його. Вона була здивована, вражена і пригнічена – Ірина ніколи не думала, що для нього все було насправді.

Олеся збиралась відправити свого хлопця у армію і намагалась провести з ним якнайбільше часу. Яна  поїхала у Польщу ні з ким не попрощавшись.

Ірина не бачила нічого навколо, не думала про майбутнє, жила лише митями, коли була разом із Максимом. Його поцілунки... Вони були неймовірні, легкі – але впевнені, ніжні – але владні, хвилюючі, пристрасні, неймовірні... Один його дотик і вона втрачала здатність мислити, приймати рішення, контролювати себе і ситуацію. Що могло бути кращим за можливість засинати у його обіймах... Якщо існує фаустівська мить, то це була вона, день за днем – блаженство, насолода, щастя – повне і безмежне. Її тіло було слухняним інструментом у його руках, вона не належала собі...

Вона розкрилась і віддалась повністю і безоглядно, повірила у слова...

...і розбудила заздрість богів...

Все наче було, як завжди, але щось невловимо змінилось – звідкись взялась тривога. Вона ледь торкала серця, коли Максим дивився на неї і одночасно крізь неї, а потім усміхався і обіймав. Тривога невидимим покривалом огорнула Ірину, коли вона почала усвідомлювати, що вони все рідше виходять кудись разом і все частіше зустрічаються у її кімнаті, коли надворі вже зовсім стемніє. Навіть з друзями зустрічаються або у неї, або на нейтральній території і зовсім не бувають у Максима, як колись.

Тривога перетворилась на страх, коли одного вечора Максим прийшов із пляшкою вина і цукерками і, випивши залпом один бокал, сказав, що їм треба поговорити. Вона подумки померла від думки, що це – кінець.

Ірина мовчки присіла поруч і чекала. Максим не обійняв її, як завжди і намагався не дивитись на неї. З кожною секундою його мовчання Ірині ставало все важче, наче на плечі лягла товща води, тиснула і вона тонула.

«Твої батьки знають, що ми зустрічаємось, а мої - ні. Ти помітила, що ми не ходимо до мене?»

Кожне його слово було ударом, настільки болючим, що Ірина не могла нічого запитати, просто чекала, щоб він продовжив. А він говорив, напевне боявся, що зупинившись, не зможе закінчити. Йому було важко, а їй боляче, бо вона нічого не розуміла.

«Мені дещо розповіли про тебе і я хочу знати, чи це правда. Якщо так, то ми сьогодні розійдемось, якщо ні, то я все з’ясую і ту людину закопаю в асфальт.»

Ірина здивовано подивилась на нього, бо справді не розуміла, яка інформація може бути настільки... страшною і важливою.

«Мені сказали, що  у Польщі ти працювала у борделі.»

Максим сказав це і відвів погляд. А Ірина... вона почала сміятись. Голосно, щиро і з полегшенням. Вона наче випірнула і глибоко дихала, вона була... щаслива! Звинувачення настільки абсурдне і нереальне. Як він міг, знаючи її, повірити! І хто це вигадав?

Максим дивився на неї і намагався зрозуміти, чи це не істерика.

«То це неправда?»

«Звичайно! Як ти міг повірити у щось таке?»

«Добре, бо я вже злякався»

Максим міцно обійняв її а Ірина не задумалась над його відповіддю, їй було цікаво інше.

«Хто?»

«Нащо тобі?»

«Як то нащо?»