Читати книгу - "Казка про любов, Ларія Ковальська"

- Ти захворіла? Якась зблідла. Може, швидку викликати?

- Ні, ну що ти… Погано спала, пройде…

- Знаєш, на сьогодні всі справи зроблені, поїхали разом пообідаємо, а тоді я тебе підвезу додому, щоб ти відпочила.

- Дякую. Їсти щось зовсім не хочеться.

- Тоді відразу додому відвезу.

- Ні, не потрібно. Я викличу таксі. А ти поїдь пообідай, ти ж, напевно, й не снідав сьогодні?

- Так, коли в мене важлива угода попереду, то я їсти не можу. Гаразд, Ніко, тоді йди додому відпочинь, а я тут закінчу і поїду пообідаю. А ввечері наберу тебе.

    Станіслав легенько поцілував у щоку Ніку і вона швидко залишили офіс. Дівчина і справді вирішила піти додому, щоб поспати.

   «От би на кілька годин заснути міцним сном, а потім прокинутись і навіть не згадати цього непривітного незнайомця, який зваблює дівчат, а потім робить вигляд, що не знає їх!»

      Ніка, не поспішаючи, йшла тротуарною доріжкою, що вела до парку. Вона вже звернула в парк, коли раптом щось знайоме зупинило її. Вона зупинилась і озирнулась назад – так, без сумніву, це його авто! Авто, на якому він її колись підвозив стояло припарковане поблизу невеличкого ресторану. На якусь мить Ніка призадумалась, а потім рішуче направилась до ресторану. Щось їй підказувало, що все ще можна змінити. В маленькому ресторані було небагатолюдно. Грала легенька музика, на столиках стояли вазочки з квітами, а з кухні линув приємний аромат страв. Ніка легко відшукала поглядом Романа. На її щастя, він був сам. Але, можливо, чекає на когось. Тому дівчина вирішила не гаяти часу і швидко підійшла до нього.

- Привіт! – Несміло мовила вона, не знаючи з чого почати розмову.

- Я щось забув у вашому офісі? – Здивовано поглянув на неї Роман.

- Ні. – Відповіла вона і сіла навпроти нього. – Я хотіла поговорити про інше…

- Ясно. – Відказав він, зітхнувши. Тепер Ніка була впевнена, що він знає про що вона. – Але я ж тоді все пояснив – це гра на один вечір чи ніч. І не більше. Тому немає про що говорити.

- Я погодилась тоді на правила цієї гри, бо не могла й уявити собі, що це матиме такі наслідки!

- Наслідки?!

- Так, тепер моє усе життя перевернулось… Тепер я не можу влаштувати своє особисте життя, як мені того хотілось!

- Мені здалось сьогодні, що у вас із нареченим чудові стосунки.

- Здалось. Він мені не наречений, просто хлопець. І я… зовсім не кохаю його. Хоча раніше, до цієї зустрічі біля скель, я не задумувалась про те…

- Знаєш, Темна Нічко, життя – не казка, і іноді доводиться жити так, як диктують нам обставини. Вибач, я не планував тоді псувати тобі життя, просто був дощ, а ти йшла змокла і налякана і я… пожалів тебе… А зараз, тобі треба йти. Щойно через вікно я помітив, що прийшла моя наречена, у нас тут зустріч, не треба, щоб вона побачила нас разом.

     Ніка мовчки встала і пішла до виходу. А на зустріч їй ішла її суперниця. Симпатична, гарно одягнена з русявим довгим волоссям. І що в ній особливого? Роман галантно встав і зробив кілька кроків їй на зустріч. Потім вони поцілувалась. Ніка якраз відчиняла двері і озирнулась. Вона впіймала на собі його погляд. І їй чомусь здалось, що не кохає він цю дівчину. А, можливо, їй хотілось, щоб так було.

      Ніка вийшла з ресторану і пішла у парк. Вона сіла на першу ж лавочку і почала плакати. Їй вже було байдуже, що на неї звертатимуть увагу перехожі. Сльози дрібно котились по її обличчю і вона весь час витирала їх долонями. Раптом щось мокре торкнулось її рук і Ніка аж здригнулась. Підвівши очі, вона побачила поруч з собою собаку – тепер вона була впевнена, що це Чарусь. Він підійшов до неї і лизнув за руки, отже пам’ятає її. Ніка погладила його. Але раптом з парку вийшла дівчинка, яку раніше з собакою бачила Ніка.

- Чарусе, не можна спілкуватись з чужими! Пішли нас вже чекають! – Суворо наказала дівчинка собаці. Взяла його за ошийник і повела в бік ресторану.  

       В цей час як раз вийшли з ресторану Роман та його наречена. Чарусь радісно підбіг до господаря, а дівчина Романа аж відскочила назад, помітивши собаку. Роман відчинив машину. Дівчинка з собакою сіли на заднє сидіння, отже вона його родичка, можливо, племінниця. А його наречена поруч з ним. На місці, де колись сиділа Ніка. А Ніка до пізнього вечора просиділа на тій же лавці.

      Як вона потрапила тоді додому, Ніка майже не пам’ятала. Вона відчинила двері і аж підскочила від здивування – на кухні сидів Станіслав. Так, у нього були запасні ключі від її квартири, але він ніколи ними не користувався.

- Стасе, що ти тут робиш?

- Тебе чекаю. Ніко, що з тобою? – Стас був схвильований. – Ти кажеш, що втомлена і йдеш додому. Через кілька годин я тобі телефоную, але ти не відповідаєш. Потім телефоную ще і ще. І знову немає відповіді. Я приїжджаю до тебе, а тебе й тут немає. Знову телефоную – і знову мовчання. Що я можу подумати?

- Стасе, я дуже втомилась…

- Де ти втомилась? Де ти була весь час? З тобою все гаразд?

- Ні. Я погано себе почуваю.

- Тоді поїхали до лікаря. Адже раніше у тебе такого не траплялось!