Читати книгу - "Сповідь партизана, Аркадій Поважний"

Карателі не забарилися відповісти, разом з Пісками знищили ще шість навколишніх сіл. А Кривець із вкраденою автівкою почав йменуватися «моторизованим партизанським загоном».

***

На весні 1943-го, під час, так званого «Карпатського рейду» (10), я перебував у загоні Бегми (11) куди спорядився за наказом Базими. І все через головотяпство начальства. З «великої землі» нашому загону були скинуті з літака боєприпаси. Замість набоїв до ППШ, які просив Руднєв, кинули 12000 набоїв до «нагану», і це на шість одиниць цих пістолетів на увесь загін, хоча на ящиках написано, що всередині набої 7.62. А Бегмі замість капсулів до магнітних мін прислали зимових шапок у кількості 2000 штук. По-перше, у Бегми не було стільки людей, по-друге – вже тепло і шапки без потреби. Інтендант приловчився їх міняти у населення на самогон, а рядові змовлялися із бандерівцями беручи на взамін ту ж горілку і продукти.

То ж я повіз Бегмі запас капсулів до магнітних мін, які у ковпаківських запасниках лежали без потреби (також результат безглуздої помочі), а назад мав привезти автоматні набої.

З’ясувалося, Бегмі заважають партизанити українські націоналісти-бандерівці. А партизанка його не різнилася від інших – це грабунок навколишніх сіл. Йому й докомплектовані міні без потреби, бо в лісах підривати нічого. То наказ Строкача, його Бегма закидав скаргами про погане постачання і звітами про важкі бої з бандерівцями. Вже за кілька годин я дізнався, що то за «важкі бої». Бегмовці постійно на відсіч з боку місцевих селян. Бандерівці не діяли великими з’єднаннями, лише шарпали червоних взводними наскоками. Зате Бегма звітував, що націоналісти нападають ледь не полками. Одного разу загін із 24 червоних партизан зіткнувся у лісі із бандерівським роєм (відділення із 5 чоловік). Одного оунівця підстрелили поранивши, зате лягли на вічний спокій дев’ять бегмовців. Строкачу пішов звіт про 200 загиблих бандерівців, а щодо своїх убитих сказано – «без втрат» і про захоплений кулемет МГ-42, який насправді підібрали на шляху, бо пострілом в корпус був зіпсований.

Партизани розповіли, як з п’яну погромили хутір Вилезьки, постріляли бабів та дідів, а в «центр» пішла шифровка, що розвідзагін нарвався на шалений спротив націоналістів і додаток про трофейне «військове майно» до списку якого увійшли жіноча білизна, дитячі речі, але жодної одиниці зброї.

Незабаром я ускочив у халепу, як мені думалося спочатку. Саме повертався із невеличким відділенням, що було при мені, з капсулями і набоями до Ковпака. І нас на лісовому шляху оточують десяток людей озброєних німецькими «емпішками» і карабінами. Усі в темно-коричневих мундирах. Визначив, що це перекроєні і перефарбовані уніформи вермахту.

Бандерівці, - тихо і спокійно мовив один із провідників бегмівців.

Я спочатку не зрозумів чом говорить із таким спокоєм, адже туди-сюди і амінь, а мої супутники навіть раділи несподіваному полону. Опісля роз’яснилося. Для багатьох червоних партизан ясир справжня благодать. Сидиш собі у наметі, чи в бліндажі, спиш, їси, робота тільки у внутрішньому наряді, там наколоти дров, чи прибрати територію, або несення постової служби. Ніяких тобі п’яних командирів-баламутів. Очікуєш кінця війни, або в гіршому випадку обміну.

Десь через годину полону мене забрали на допит як командира групи.

Зайшли в землянку. За столом троє. Військові відзнаки схожі на австрійські, без погон, комірні петлиці та жовто-сині шеврони. Один із нашивками полковника звернувся до мене.

Ваше ім’я та звання. Михайло Голий, - назвався, вдивляючись у вусатого полковника, чимось схожий на Руднєва. – Старший лейтенант, командир розвідвідділу. До війни кореспондент газети «Червоний плугатар». Це конотопська ніби то, - припустив другий старшина.

Мене здивувала обізнаність бандерівця. Аджей газета районна, маловідома, розповсюджувалася лише в кількох селах та районних центрах Чернігівщини і Сумщини. І газету ту ніхто не читав.

Інший, до якого зверталися «друже чотовий», спитав якого напою бажаю, чаю, пива чи може горілки. Попрохав чаю. Принесли завареної м’яти з якоюсь пахучою травою. Розмова мала більше приватний характер ніж бесіду військовиків. Полковник, чи то «сотник» розпитував із яких я країв, чи маю дружину. Тут з’ясувалося звідки він може знати про «Червоний плугатар». Він із Богодухова і неодноразову був на Сумщині в командировці, до війни працював інженером. А мені думалося, що серед бандерівців переважно західняки, а воно бач, насправді багацько зі східної України, з Донбасу, є навіть росіяни з іноземцями які прибилися від розбитих німцями армій.

Поволі перейшли на політику.

Гадаєте, воюєте за праву справу? – питав сотник. Я воюю лише тому, що треба десь воювати проти німця, - відповідав заперечливо відмахнувся від запропонованої цигарки. – А хто тепер правий дідько не розбереться. Рівночинно у вас питаю про правоту. Ми воюємо за вільну Україну, - відповів чотовий.    Так, - вторив сотник. – І не має для кожного справжнього українця найсвятішої справи. Справжнього? – перепитав я. Справжнього, - підтвердив вусань-сотник. – Інші, на кштальт вас, допомагають московським окупантам. І ви впевнені, що подібними партизанськими силами спроможні зламати потужні військові сили комуністів і фашистів? Можливо не ми, - зітхнув сотник. – Але віримо, що це буде, бо маємо щось потужніше від танків, гармат та літаків. Віра! Україна рано чи пізно здобуде незалежність, нехай то буде після нас. Німець скоро загнеться і тут не заслуга військ Сталіна, а переважує економічний фактор. Але й лєнінсько-сталінська справа теж приречена, бо тримається на брехні, що й додайте ненависть усього цивілізованого світу, та й це не головний фактор, а основний фактор – ненависть окупованих есесером народів. Як гадаєте, чи довго протримається така імперія? Може ви і праві, - погодився я. – Серед партизан такий кавардак. Та компартія вже давно ізжила себе. То чому ж ви досі серед них третеся? Чи не варто повоювати справді за щось важливе? За що ваші нащадки вам подякують.